Шаленіючи в обіймах осені 

Я вип'ю дощ замість вина
Закрию вікна щоб в душі не було протягів
Аж поки не прийде весна
Змерзаючи засніженими ранками
Чекати буду вечора під теплим пледом
Тепер навіки твоя бранка я
А ти моя невтолена потреба
Закрию вікна щоб в душі не було протягів
Чекати буду вечора під теплим пледом
І нащо був мені неспокій цей
З таким сумним холодним небом...

А очі у тебе такі втомлені та сумні 

Питаєш тихо: ти рада чи ні?
Сам усміхаєшся. Час - як пружина...
Накурено... Темно від диму...
Вдихаєш у вирізі плаття мій запах,
Руки нетерпляче по спині і нижче десь...
Моя неприступність на межі краху,
Гордість щезає... мій ти весь...
Пригортаюсь сильніше, а в душі опір...
Хоч так мріяла про наш екстаз,
Твої хижі очі блищать навпроти -
Я тебе не з'їм, а ти мене - за один раз...
Нема чим дихати, в кімнаті густо.
Відчуття - ніби хочу додому, хоч я удома...
Ти впускаєш у вікно осіннє місто...
Стою у простині, ти мені незнайомий...
Питаю: ти, може, до ранку залишишся?
Ти ж мене хочеш обіймами вкрити...
Шепочеш: який я радий, моя пташечко,
Що знайшов тебе, коли вже серце було розбите...
Я відверта до непристойності! Люблю тебе всюди і всього!
Кажу: Не зможу без тебе, немає смислу!
Ти кажеш: не видумуй нічого!
Виходиш похапцем в ніч, в осіннє місто...

* * *

 І невже ти гадаєш насправді,

Що нам бути з тобою не треба?

Ми один одного спраглі,

Як невтолена потреба!

І не тіш себе раннім світанням,

Що без кохання ти зможеш прожити!

Бо приходить ночами бажання

Комусь тихі слова говорити...

Твої губи так хочуть відчути

Смак сльози, що на віях повисла!

Вже нікуди з шляху не звернути,

Бо на двох він один нам написаний...

Сни

Мені уперше стали снитись сни
Після весни...
Мабуть, уже перехворіла...
Чи прозріла...
Мене не манить вже туди,
Де ти...
Душа мовчить...
Чи причаїлась?...
Та тільки погляд стріну -
Гину..
І знов лечу на саме дно
Як і тоді, давним-давно...
Не хоче вмерти почуття!
Хоч каяття
Так мучить душу!

Тебе забути не дано...
Та мушу...

Осіння невагомість

Осіння невагомість
Легка, як мої мрії...
Летить від вітру вдаль
Листочок одинокий...

Так манить невідомість
І обрії чужії!
Та чорних хмар вуаль
Народжує неспокій....

Побудуй мені хатинку в лісі
І забери від цього світу …
Бо я так втомилася від підлості
Від зрад і ножів
Кинутих зненацька…
Я буду збирати зілля
І поїти тебе ніжністю…
Ми наблизимось тут до вічності…
Без слів
Буде наша казка.

Ти шукав в тих очах
Свою душу загублену
Але там було лиш кладовище
Тих, хто згорів до останку...
Ти би міг повернути ще втрачене
Якби хтось показав
Тобі шлях
Що поведе у щастя незвідане…
По стежках не протоптаних
Ти блукай до світанку...