Холод повільно, але неухильно, наступав. Коли це почалося – ніхто не знав. Як і майже ніхто не знав, що у звичному для всіх, кольоровому світі, існує інший світ – темний, як крутіж, як чорна діра, який поглинає все навкруг, але сам не має ні емоцій, ні запаху, ні кольору; в ньому немає часу, простору, дУмки, холоду чи тепла, світла чи ночі – немає нічогісінько нічого...

Лише душа, яка горіла,
Відчути в силі, як когось болить.
А та душа, що вічно тліла -
На старості гниє й смердить.

Так тихо навкруги... Шепоче листя під ногами...
А небо в хмарах і готове смутку сльози лить...
Спинити б цю красу руками!
Та час - біжить... Та час - лиш мить...

В повітрі - сум... І пахне вже прощанням...
Світ охолоне в білих снах зими.
Стоїть душа - між осінню й чеканням...
Де все - було. І більш нема весни...

Хоч барви ще тримаються у листі
І сонце сипле мідь крізь небеса, -
Ми знаєм: завтра віхоли сріблисті
Зітруть усе, що серце відчува...

Усі пішли...
А тиша - навісніє!
Немає голосів,
Нема обіймів...
Нема кому сказати - я живу!
Могили сплять...
І спогади, як тіні,
Блукають у осінньому саду...

Цієї ночі бились об вікно краплини-спогади,
Вже скільки літ, від осені і до весни...
І, як колись, за ними тиша недомовлена,
Безсонні ночі, вимолені сни...

 
Вже ранок сирістю і холодом залазить в душу,
У відблиску калюж минуле своє не знайти...
І кожен дотик крапель-згадок майже слушний,
Але не цього від дощів чекаєш ти...

Веселка зрине, ніби щось небажане,
Неначе радість в час, коли болить.
Здається, ніби знову все неназване...
І це мовчання згадками дзвенить...