Одного далекого літа у село приїхала світловолоса худенька дівчина, з великими голубими очима, невеличкою валізкою і – невідомо, чого. Невідомо, до кого. Гарячий автобус підняв пелену кіптяви, чмихнув чорним димом позад себе, гучно хряпнув риплячими дверима, заторохтів старими частинами і повільно покотився дальше. А на тротуарі залишилося це дівча у рожевому платтячку. Поставила валізку біля ніг, поправила волосся, яке розкидав у всі сторони серпневий вітерець, глянула на ліве зап'ястя, де, єдиною прикрасою, виблискував мініатюрний годинничок на тоненькому "золотому" браслеті. Було попід вечір, а точніше – десь пару хвилин по 20. Зітхнула, глянула на юрбу підлітків з велосипедами, підхопила валізку та й пішла тротуаром. Хлопці спочатку дивилися їй вслід, а потім хтось згадав про вчорашній матч по телевізору, і увага була переключена на футбол. Куди пішла дівчина – ніхто і не зауважив.
Минав час. Осінь, зима, літо. Дівчини ніби й не існувало – де вона жила, чим заробляла, чи мала харчі та дрова, теплий одяг і постіль – здається, того ніхто не знав. Як можна так розчинитися і стати непомітною!
Але одного осіннього післяобіддя село стрепенулося! Напевно, не було такої хати, де б не обговорювали цю подію! Люди губилися у здогадках, висували версії. Жінки насторожено приглядалися до своїх чоловіків, наречені – до наречених; чоловічий контингент поміж собою теж коротко і лаконічно проаналізував наявний факт. Але відповіді не мав ніхто! То й прозвали дівча Діва Марія.
А вона гордо крокувала тротуаром і поважно котила перед собою біло-голубий візочок, завішений білосніжною тюллю-шторкою."Хто там, звідки?!"– шепталося за спиною село. Не чула! Гордо йшла і везла своє щастя!
Але сільські жіночки – то такі всюдисущі істоти, все вони довідаються, а якщо не вдасться – так майстерно придумають, що і комар носа не підточить, і видадуть за золоту монету! І незабаром село вже знало про інтернатську Надійку, яка приїхала аж ген з отої далекої N- кої області, але перед тим вивчилася у педучилищі, а з того N міста втекла, бо чіплявся до неї старий викладач, одружений, а його дружина пригрозила Надійці очі окропом випарити, якщо та не щезне! Та то він, певно, і зробив їй цей подарочок, який тепер у візочку возить. І візочок, напевно, їй привіз, бо якось оногди бачили круту іномарку, а де таке чудо техніки колись заїжджало у їхнє село! А де живе – та хто її знає!
Одні одне говорили, інші – інше; поговорили, та й набридло. Село жило своїм життям: похорони - весілля - хрестини, у суботу – кіно на 19 годину, у неділю – танці.
Надійку – Діву Марію ніби й не помічали. Чоловіки у зраді помічені не були, тож їхні дружини заспокоїлися. А між чоловіками повзли геть інші чутки!
Не Надійка це, а таки Марія! І педучилище закінчила. Але ніякий викладач до неї не чіплявся, ніхто їй не грозив очі випарити, ей, що то баби язиками плещуть!
Навпаки, мала дівчина гострий розум, червоний диплом і дали їй направлення у школу у їхнє село. І з помешканням питання було вирішене – знала дівчина, куди йде! Та – не дійшла...
Десь там треба було звернути у вуличку направо, так їй пояснили у районі, але тих вуличок направо було та й було, дві хати – і вуличка направо; знов дві хати – і знов вуличка... і там далі – ще одна... Куди йти? Розгублено зупинилася. Людей поряд, щоб спитати – ну нікогісінького! Так і стояла пару хвилин у надії, що таки хтось буде йти. Та й вже вечоріло. Сонце сіло за гору і наповзали сутінки. Що ж робити...
Зрештою, попереду побачила якогось чоловіка. Він йшов швидко і твердо, їй назустріч. Розмахував руками, поспішав. За декілька секунд вже був поряд. Окинув її поглядом – Марійка мимоволі зіщулилася під ціпким поглядом сірих очей з-під насуплених чорних брів. І раптом усміхнувся! А Марійці – земля з-під ніг! Але ж бо й красень! Як струмом прошило! Дивиться на нього і не може й слова мовити. А він до неї – добрий вечір, лялько! Лялько – то до неї!
- Добрий, – відповіла стиха. – Мені треба.... – та й не договорила. Бо він так дивився, так прикипів поглядом до неї, що відчула себе геть чисто голою і з сорому зарум'янілася, як ружа, і подих перехопило.
- Чи не мене чекаєш? – усміхається. Обличчя засмагле, у сутінках майже чорне, лиш зуби виблискують.
- Так, чекаю, бо хочу....
Але він перебиває її белькотіння.
- Поїдеш зі мною?
Марійка навіть не питає, куди. А її голівка вже киває "так".
Підхоплює її валізку – пішли! Слухняно йде за ним. Геть чисто магія якась! Он і місяць повний на сході викотився, величезний, як млинове коло. Таки магія, гіпноз! Куди йде за незнайомим хлопцем у ніч! А у вухах звучить "лялько"... Завертають до якоїсь хати, поряд стоїть мотоцикл з коляскою.
- Я – Василь, – каже хлопець і подає їй шолом. Валізка летить у коляску (у душі Марійки скрик: ой, розіб'ється.... та й забула думку...) Одягає шолом, руки Василя поправляють його.
- Сідай, – і показує, як сісти і як триматися. – Добре тримайся, щоб я тебе не загубив! – і знов біліють зуби в усмішці.
Поїхали... Забула Марічка про все! Про ту покинуту хату, ключ від якої їй дали у районі, про направлення на роботу, про виписку з паспортного, щоб приписатися на новому місці... І про диплом свій забула, і про мрії вчити діточок, дарувати їм материнську любов і ласку, якої сама не зазнала, бо померла її мама при пологах, а тато... Моряк – казали їй у дітдомі....
Забула Марічка про все! І надовго! Бо в перший же вечір вона побачила і відчула незвідане! Їхали довго, лякаючи гуркотом мотоцикла нічну тишу. Вгору і вгору. Камінням. Трясло дуже! Мимоволі притискалася до спини Василя, щоб не злетіти. А зуби цокотіли, і сама не розуміла, від чого: чи від вже по осінньому холодної серпневої ночі, а чи від незвіданих емоцій.
Місяць повільно сунувся вверх. Час від часу його ховали височенні карпатські смереки, а потім він знов дивився на Марійку своїм магічним оком. Дорога зробила крутий поворот і перед Марійчиним поглядом, як на долоні, постало миготливими вогнями електрики нічне село.
- Ох! – видихнула дівчина від такої небаченої краси! Мотоцикл заглух і зупинився.
- Гарно? – очі Василя так близько. І місяць освітлює обличчя, воно таке ... прекрасне! Марійка не розуміє, що з нею...
Якийсь час тишу порушує тільки гучний стукіт її власного серця.
- Ну, що, поїхали дальше? – Василь заводить мотоцикл. І знов він реве, дереться вверх,
здається – йому, як і Марійці, бракує повітря. Миготять дерева у світлі фар, то появляється, то щезає місяць, а серденько то громом б'ється, то завмирає. В душі борються і страх, і цікавість, і шалене захоплення від цієї нічної подорожі невідомо з ким і невідомо – куди. За якийсь час дерева відступили від дороги, певно, їдуть полем. " Та яке поле в горах! То – полонина!" – подумки поправляє себе дівчина. Мотоцикл різко звертає вбік і по схилу гори несеться вниз!
- Ой!!! – викрикує Марійка і обплітає своїми тремтячими руками спину Василя. Попереду видніються якісь будівлі. Мотоцикл зупиняється.
- Приїхали, красуне!
Якось, з горем пополам, злізла Марічка з того залізного коня. Вся тремтить, ноги не тримають. А Василь руку подає – ходімо!
Як прийшла – так і залишилася...
Ой, що то був за Василь! Вечорами – ніжний та лагідний, ночами – гарячий і невтомний, ранками – безжалісний командир (швидко мав бути сніданок, у печі мало тріскотіти ще до його пробудження, а дошки підлоги мали сяяти чистотою без пилиночки!). Догоджала йому, натруджені руки цілувала, ноги мила, кожну мить була готова виконати будь-яке його бажання! Так любила, що милішого у світі не було! Якби сказав собі в догоду, щоб свою руку відрубала – зробила би це без роздумів, бо лиш він єдиний став її світом, її повітрям, її життям!
Так любила, що й не помічала його грубості, нестриманості, егоїзму – та як могла це бачити? В інтернаті навчилася терпіти, бути слабшою, бути ображеною і винною, як бувало сотні раз...
Не раз вдень гірко плакала... Василь їхав у село – мав там роботу, а вона ґаздувала в його домі. Дві корови, телятко, десяток курей, та ще кроликів пару кліток, собака, кіт. Було чимало посаджено всього – якраз на осінь роботи море! Старалася, але майже нічого не вміла, звідки мала вміти, як виросла в місті, в інтернаті. Василь ще спочатку був добрішим, спокійно показував і вчив – всьому вчив, і вдень, і вночі. Але характер мав тяжкий. Та вона була покірна, а головне – без пам'яті залюблена! Та й так жили.
Знала, що Василь має родину, братів, сестер, і батьків мав. Де вони жили – не говорив, ні з ким не знайомив. Лиш на знімках показав раз і все, заховав картки і більше ніколи про них не говорив.
Перед Новим роком, якось, вперше прийшов п'яний. Не стрималася і дорікнула: що ти робиш, дорога тяжка, вгору, а якби, не дай боже, перевернувся би на тому мотоциклі!
Навіть не зрозуміла, що сталося: різкий біль обпік щоку, перед очима замиготіли червоні плями... Вибігла в сніги з хати, в чому була! Хотіла у криницю стрибнути! Біль не тіло рвав, а серце! Завила раненим звіром: Васильку, що ти робиш зі мною, за що?! Не хочу жити, не буду! І – до цямрин. Вже й ногу занесла. Але дужі руки обхопили ззаду: не смій мене покидати, бо за тобою і на той світ піду! Виривалася, кусала його руки, кричала-вила, але він тримав міцно, і так і заніс в хату, кинув на ліжко...
Після того вже ні голосу на неї не піднімав, ні руку. Гостинці з роботи приносив. Будив зранку поцілунком і йшов розпалювати піч. Сам готував сніданок, ніс їй до ліжка:
- Лялько, з'їш, я для тебе готував.
А вона, переборюючи несподівані приступи ранкової нудоти, старалася з'їсти хоч шматочок, щоб не роздратувати його відмовою. Боялася... Любила і боялася...
Наближався Святвечір. Перед ним пару днів Василь лишився вдома, не їздив на роботу. Приніс гілочки з ялинки, з великими шишками. Кетяги калини розвісив над вікном. Стежки промів – до стайні, стодоли, криниці, бо снігу по пояс майже намело! Наніс дров у веранду, аби не ходити холодом. Та й почав Марійці розказувати про 12 страв, як їх готувати. Разом готували! Це був гарний подарунок Марічці, бо з недавнього часу кухня стала її карою – нудило від одного вигляду їжі. Здається, вона здогадується, чому! Але приховує поки що цю новину від Василька, бо, хто його знає.... Боїться.. Дуже його любить! Але ще більше – боїться...
Коли ж сіли за стіл, запалили свічку, промовили молитву, спазм скрутив їй шлунок і вона вилетіла надвір. Вдихнула морозне повітря, подивилася на величезні близькі зорі, згребла жменею сніг – і в рот! А Василько – тут як тут!
- Лялько, ти що робиш? Простудитися хочеш? Бігом в хату! – і хотів схопити на руки.
Відсторонилася – ні, не чіпай!
І з острахом завмерла – ану ж як знов вдарить! Страх цього передчуття був таким величезним, що, забувши про все, але лиш не про той страшенний душевний біль, який пережила нещодавно, випалила:
- Я вагітна!
Чогось чекала крику, може, й ударів... Бо ніколи не говорив їй, що хоче дитину. Кохався завжди обережно, у вирішальний момент покидаючи її тіло. То вона і сама не розуміла, як могла бути вагітною. Але все вказувало саме на це.
Василь мовчав. Секунду, другу, третю... вічність! З острахом глянула на нього... І у слабкому відблиску свічки, який сочився через шибку, побачила на його обличчі широчезну усмішку! А в наступну мить опинилася у ніжних і обережних обіймах. Поцілунками покривав їй волосся, рука гладила живіт, шептав слова, які вона чула у їхню першу серпневу ніч...
Яке то було щасливе Різдво!
Та й далі все складалося чудово! Василька наче підмінили. Ні разу не крикнув, не приказав, та навіть не глянув строго. Ранками будив свою Ляльку поцілунками, воду носив, у печі розпалював, а про стайню Марічка згадувала хіба в обід – кинути худібці сіна та забрати пару яєчок з гнізда. Вечором і ранком Василько все робив сам! Нагодує худобу, напоїть, подоїть корови, молоко процідить, і аж тоді – на роботу. Та ще й накаже Марічці, щоб нічого важкого не піднімала!
А час іде... Ніби все добре, але починає мучити дівчину якийсь смуток, туга навалюється. Людей їй бракує! Адже, від того серпневого вечора, вже майже пів року не бачила ні душі! Весь день сама, снігами все вкрито, і нема куди піти.
Лиш засніжені гори дарували їй блаженство: вийде на світанку, Василька на роботу проведе, а сама стоїть і вбирає поглядом неземну, безлюдну і тиху красу. Той ліс, що ближче – чорніший, в ньому можна розгледіти окремі ялинки. А гори – дальше; одні – голубі, а ще там далі-далі – сірі. Дочекається сходу сонця, навіть не сходу, а звістки про схід. Вершини далеких гір повільно рожевіють, потім – жовтіють. Обернеться в протилежну сторону – небо червоне, ніби там за горою – пожежа. Ще мить, друга – і все вкривається золотом-сріблом! Золоте сонце і срібний сніг! Ох, і добре! Дихається легко, хочеться птахом полетіти, щоб з висоти побачити цей чудовий світ!
Зітхне Марічка та й іде повільно в хату... По дорозі Барсика погладить, загляне у його мудрі очі. До Зірки та Калинки поверне, послухає їхнє спокійне румигання. Теличку Маньку почухає біля вуха. А в хаті вже Тимошка мурчить, чекає господиню. Приляже Марічка на ліжко, а він біля її щоки примоститься, муркоче, лапками перебирає. Не зчується, як і заснуть обоє... Потім прокинеться, їсти зготує і вже чекає Василька... А він кожен раз щось для неї принесе: то одежину якусь купить, то журнали-газети, то пряників смачних чи цукерочків. І як їй відважитися сказати, що так хоче до людей! Хоч здалека поглянути, щоб провіз її мотоциклом по селі, щоб хатки поруч, і дітки зі школи біжать, на ковзанці вниз злітають – хто на санках, хто на портфелі, а деякі – просто сидячи чи навіть лежачи прямо на блискучому слизькому льоді. Не може сказати, боїться... І правильно боїться! Бо хто бачив – вагітною на мотоциклі, та ще й зимою, по горах кататися! Тому – мовчить...
А час так швидко минає, дні довшають, сніг топитися почав. Городами вниз попри хату гомінкі струмочки навперегонки летять. Пташки щебечуть, злітаючи до сонця у безкрайню голубизну неба. Хоче Марічка з ними, ой, як хоче!
- Васильку, чуєш... – починає несміливо. – Візьми мене з собою у село, будь ласка!
Василь дивиться з-під лоба, щось думає, хмуриться...
- Нащо тобі? Що купити? – мовить повільно.
- Та нічого мені не треба! Я до людей хочу! – благально складає перед ним руки, як у молитві.
- Не зараз. Почекай ще трохи, – сказав, як відрізав. Сів на мотоцикл і погуркотів вниз.
Марічка стояла розгублена і засмучена, знов сльози забриніли на віях, губи скривилися, як в ображеної дитини. Але раптом обличчя просяяло! "Та я ж можу сама!" – подумала рішуче. "Сама можу піти дорогою вниз, до села! Напевно, там одна дорога!"
З тих пір повеселіла! Жила мрією – ось, ще день, другий... Відправить Василька на роботу, послухає, як затихає рев його мотоцикла, і – піде! Дорогою вниз, до людей! Лиш хай весь сніг розтане, хай трішки підсохне болото, ще трішки!
А тим часом, кожного вечора, Василько з насолодою спостерігав, як міняється її тіло. Як наливаються і важчають груди, закругляються боки, та й животик вже добряче помітний. Пригортав до себе, клав руку туди, де росла його дитинка!
- Ти кого хочеш, красуне моя? – питав, цілуючи.
Мовчала. Бо хотіла донечку, дуже хотіла! Але якось почула, як Василько шепоче до маляти: "будеш ти в мене, Петрусю, сильним і міцним, як камінь!" З тих пір сотні раз повторювала "хай буде воля Твоя!" Але про чию волю думала в той час?... Дуже любила свого Василька! Та страх жив у ній безперервно ще з того грудневого вечора...
- Васильку, а чи не треба мені в лікарню звернутися? – спитала, таки сподіваючись, що поїдуть разом у село.
- Для чого? – щиро здивувався він. І зразу ж занепокоївся: – тебе болить щось, де болить?!
- Та нічого мене не болить! Але ж вагітна, на облік треба стати, а в мене і прописки нема... Та й чоловіка нема... – додала стиха...
- Що ти видумуєш? А я тобі хто?! – скрикнув.
Зіщулилася Марічка від страху, аж дихати перестала!
- А за лікарню навіть не думай! Самі справимося! – як відрізав.
І тут Марічка збагнули, що страх буває різних видів. Цей, що відчула, був іншим. Від нього хотілося не втікати, не заховатися, ні! Від нього народилася агресія – боротися, відстоювати себе і своє дитя!
Але за той час, що провела у горах з цим чоловіком, навчилася Марічка тамувати свої емоції, не показувати ні болю, ні страху, ні рішучості. Навчилася бути показово спокійною. Тому і зараз покірно кивнула головою, а в думках пульсувало: ні, так не буде!
І вже на наступний ранок, відправивши Василя на роботу, вирішила йти в село! Взяла в кишеню куртки, яку їй приніс з села чоловік, паспорт, і – пішла. Йшла повільно, задивлялася на несміливі росточки перших весняних квіточок, на залишки снігу у заглибинах між деревами, і на небо глянула, бо якась пташина так дзвінко защебетала, співаючи хвалу сонцю і весні! Та в ту ж мить злякано скрикнула: нога посковзнулася на абсолютно непомітному клаптику льоду, що ще не встиг розтанути в тіні густих дерев. Ноги полетіли вперед і зі всього розгону Марічка гепнулася на спину.... Лежала, дивлячись на голубе небо, боялася поворухнутися, прислухалася до своїх відчуттів. Стало дуже страшно, сльози так і бризнули! Аж тут по животі ніби щось поповзло, як якийсь хробачок щось закрутилося всередині, залоскотало. Приклала руку, засунувши її під куртку. А там щось відбувалося – ворушилося, пульсувало. "Та це ж моє малятко рухається!" – збагнула. Обережно піднялася на ноги. З острахом ступила крок, другий, очікуючи чогось страшного... Але нічого не боліло, лиш дитятко подавало сигнали її долоньці. І пішла помаленьку Марічка... додому...
Василь приїхав з роботи якийсь заклопотаний... Зразу пішов до кліток з кролями, вибрав двох вгодованих, та й за стайнею забив їх. І ще двох півнів чекала та ж доля. Марічка обдала окропом птицю і сіла скубати. Василько в той час зняв шкірки з кролів, натягнув їх на дерев'яні правИла. Згодом взявся вкладати куски м'яса у великий баняк, посипаючи сіллю, перцем та духмяними травами. Марічці було цікаво, в честь чого це все, але не питала.
А над ранок, ще й не сіріло за вікном, зірвався чоловік з ліжка, зашарудів біля печі, і за мить вже весело тріщали дрова, а через шпарини біля дверцят та на бляті виривалися миготливі вогники, скакали відблисками по стелі та стінах. Тихенько рипнув дверима та вийшов у веранду, де стояв баняк з м'ясом, щось там почаклував і заніс його на піч. Аромат не дав Марічці спати. Обережно покликала чоловіка:
- Васи, ходи сюди...
- Чого тобі? – спитав, але все ж підійшов до ліжка. Схопила його за руку та потягнула до себе.
- Слухай, – прошепотіла.
І Василько завмер, прислухаючись до відчуттів під своєю долонею. А Марічка лежала і милувалася щасливим, усміхненим обличчям свого чоловіка.
За якийсь час, ніжно поцілувавши Марічку, він встав з ліжка і подався до печі.
За вікном вже синів весняним небом день.
- Давай, допомагай, – покликав Марічку. І закипіла робота! Булькав бульйон, смачно запахла смажена цибулька, довгі тоненькі змійки картопляного лушпиння вилазили з-під гострого ножа у вправних Марійчиних руках. От що-що, а картоплю вона вміла чистити чудово! Бо не раз допомагала товстій поварці бабі Ганьці готувати обіди-вечері! Та її навчила: легенько повертай картоплину пальцями, а ножик хай буде нерухомим, і не тисни його, лиш чуть нахили! Скільки то мрій-думок передумала Марічка за цим заняттям! Уявляла собі, що то не лушпиння вилазить з-під ножа, а ніби то дорога, довга, рівненька, неперервна, а Марічка летить по ній швидко-швидко, до чогось прекрасного! Мріяла так, і забувала всі дитячі обрАзи, несправедливості.... Любила вона бабу Ганьку! Не раз навіть мріяла, що буде не в дітдомі жити, а що забере її баба до себе і буде їй внучкою. Та баба Ганька і не проти би, бо живе одна, не дав їй бог ні чоловіка, ні дітей, отак одна і вікує, вже під 70ть їй. І все життя тут на кухні робить, добре їй тут, серед діточок, кожного хоче смачненьким нагодувати, добавочки докласти, погладити та пожаліти, особливо цю тендітну голубооку Марічку! Добра баба Ганька!
Так собі думає Марічка, та й повертає вправно картоплину під ножем... Тож дуже скоро велика каструля вже доверху повна картоплею!
- Васильку, а нащо так багато? – питає.
- Та будем тиждень їсти, – сміється у відповідь. А очі – хитрі-хитрі!
А вдень загуркотіла фіра, голосно заржали коні – і перед їхньою хатиною стало людно і гамірно. Приїхали Василеві родичі – батьки, брати та сестри. «О, їх аж шестеро, та ще ми двоє – то не так і багато ми їжі наготували» – ворухнувся страх. Всі з цікавістю розглядали Марічку – така вона їм маленька видалася, ніби дитина. А під широким одягом не помітно було, що їхній рід чекає поповнення.
Василь вправно водив коня і земля під плугом послушно відкривала своє чорне нутро. Кури радісно порпалися і билися за кожного хробачка. Марічка дивилася і усміхалася. Василеві сестри почали знайомитися, розпитували, звідки вона і як сюди попала, та що робити планує, та чи не страшно їй самій посеред лісу, коли Василь на роботі весь день. Брати та батько на подвір’ї лад наводили, потім пила загуркотіла – стара яблінка швидко перетворилася на купу ковбанчиків. Свекруха знайомитись не спішила – сиділа на осонні, плювалася соняшником і крадькома поглядала на Марічку. Ей, чисто не таку вона собі невістку хотіла! Що то воно якесь таке дрібне, непоказне, лиш очі світяться – так собі думала та й зітхала…
Привезли і гостинців. За обідом їли-пили та нахвалювали, яку смакоту їм невістка наварила. А вона скромно опустила погляд і червоніла, бо ж знала, що майже нічого й не готувала. І їсти їй не хотілося. Загребла у жменю цукерків, що родичі привезли, та молока до них – ото смакота! Не то, що смажене м’ясо. Свекруха підняла брову, відчувши по жіночому, що з Марічкою щось є.
- А ти часом не вагітна? - спитала прямо.
- Мамо, а то – вже наша справа! – різко зупинив її Василь.
Але і так всі все зрозуміли.
Прощалися, коли вже стемніло. Мама бідкалася, що як же ж Марічку з такої далечі до роддому довезуть. Василь знов холодно кинув, що то не їхня справа.
Поїхали.
Літо пройшло якось як мить. Ліс. Гриби-ягоди. Сонливість. Страх. Розпач. Василь був вдома. Сам все робив, і город, і худоба, і сіно. Але він був вдома! Марічка пам’ятала – народжувати не у лікарні! Зі страху втрачала розум. А він її не бачив і не чув, втомлений роботою. Вечорами йшов у ліс. Не знала, чому. Приходив, коли вона вже спала. Майже не розмовляли.
Якось побачила, як він щось майструє. Прихилилася до одвірка і спитала тихо:
- А що то буде?
Його погляд просвітлів.
- Колиска для нашого сина!
- А якщо дівчинка? – спитала нерішуче і голос затремтів…
- Ніяких дівчаток! Тільки син! Зрозуміла?! – різко і грубо.
- Добре…- прошептала. А в голові думка – чи ж то від мене залежить?! Дурний він чи що?!
Було дуже холодно! Так холодно їй ще ніколи не було! Прокинулася серед ночі з криком.
- Василю, уже!
Він заметушився, розпалив у печі, поставив воду… Вона кричала… Він бігав то надвір, то у хату, не знав, що робити. Він справді не знав, що робити! Тому злякався ще більше за неї. І вона це зрозуміла.
Надворі було ще темно, лише на сході чуть світліше небо.
- Їдемо! – і це було не прохання, а наказ!
Він послушно на дерев’яних ногах пішов до мотоцикла. Усадив Марічку у коляску і вони поїхали. Вона кричала не так від болю, як від страху. Дорога була безконечна! Коли мотоцикл під’їхав під пологовий, то Марічка вже не могла й поворухнутися…
Дальше мало що пам’ятала, лише холод… Холодний стіл, холодні руки, холодні інструменти… І коли наступило полегшення, то не розуміла, чому так тихо… Бо ж знала, що дитя має кричати… Але було тихо… Бігали і метушилися лікарі, медсестри… Гуділо якесь обладнання… Нарешті почувся тоненький писк… І спокійні очі навпроти: все добре, у вас дівчинка. Від страху вона закричала «нііііі!» Її заспокоювали, вкололи уколи, перевезли у палату… Нічого не могла усвідомити, лише у голові билося «ні, ні…»
А за вікном радісно світило сонечко і вже не було холодно. І поряд інші молоді матусі – якраз їм діточок принесли, годують. Дивиться Марічка на їхні щасливі обличчя та й заспокоюється потрохи. Прийшла медсестра, показує одній з матусь, як малечу тримати:
- Ось так, Віро, рукою голівку підтримуй.
Віра радісно сміється, а Марійка і завмерла, зіщулилася вся! Бо такий той сміх рідний і знайомий, що йой, не буває такого! Придивилася уважніше на ту, кого медсестра Вірою назвала і не вірить своїм очам! Казка якась! Це ж – Віра! Її однокурсниця з педучилища!
- Віро!
- Марійка?!
І вже вони сміються і плачуть, і згадують, і розказують, перебиваючи одна одну! Марічка більше року майже й не бачила людей. А тут – Віра, з якою три роки жили в одному блоці, в кіно та на танці ходили. Віра їй свій одяг давала, і косметикою вчила користуватися, і про своїх кавалєрів розказувала, а мала їх повно! Коли ж то вона встигла заміж вийти?!
- Та ні, не вийшла я заміж. Отак сталося, ну й маю собі хлопчика.
- І ти така радісна та щаслива ? – дивується Марічка. – А дальше як жити будеш?
- Та якось буду! – Віра й не думає сумувати.
От про такий варіант – жити самій – Марічка і не думала… Не змогла б… Не відважилася б… Але ця думка вже почала формуватися у її голові…
А Василь стояв весь час під вікнами… Медсестра сказала йому, що народилась дівчинка. «Навіть сина народити не зуміла» - шмигнула думка. Невдоволено скривився, але все ж полегшено зітхнув, бо добре, що все добре.
Та добре не було… Вже всім матусям і другий раз принесли малюків на годування, та Марічці ні… Спочатку вона ще ні про що не думала, відходила від нічних страхів, то з Вірою говорила, то поспала трохи. Але коли й вечором їй не принесли донечку (яку вона дуже вже хотіла роздивитися, потримати на руках) – забила на сполох!
Дальше було пекло… Розпач… Холод… Жодної підтримки. Василь – мовчазний, далекий, байдужий. За місяць часу у лікарні, коли їхня донечка боролася за кожен подих – він тільки тричі приїхав до Марічки. «Робота» – буркнув, відводячи погляд. А їй було і не до нього, бо помирала її дитина! Приходила Віра – щодня, адже знімала житло неподалік пологового. Скаржилася Марічці, який вередливий її син, кричить всі ночі, вже сил нема! «І що мені з ним робити?» – у розпачі ледь не плакала. А Марічка і рада була б почути крик своєї донечки… Але була тиша… Десятки трубочок, приєднаних до крихітного безпомічного тільця… Страх і біль…
Одного ранку все закінчилося… Марічка вийшла з-поміж стін, які давили на неї всіма десятками сірих тон, і не знала, куди йти… Не мала грошей, не мала жодних думок і планів. Бо не мала нічого і нікого… Віра, єдина душа, що підтримала її. Забрала у свою однокімнатну квартиру, де кричав і плакав її син. А Марічка прикипіла поглядом до рожевощокого малюка! Такий він був солодкий! Мимоволі простягнула руки і пригорнула до грудей. І дитятко затихло, засопіло і заснуло. Марічка заколисувала його і їй здавалося, що це її рідна дитина. Не правда, її донечка не померла! Ось вона, у неї на руках! Віра мовчки дивилася. І сказала щось незрозуміле, неймовірне, лякаючи і радісне водночас:
- Хочеш? Забирай. Бо я не справлюся….
Куди забирати, як ? До Василя, туди, в ліс? Це ж не його син!
Василь приїхав учетверте в лікарню через тиждень після смерті донечки… Весь цей час Марічка жила у Віри. І Вірин синочок нарешті став спокійним, добре їв, гарно спав. Вони втрьох інколи ходили гуляти. Виявилося, що Вірині батьки навіть не знали про народження онука! Мабуть, тому Віра надумала його віддати подрузі. Але чи надумала? Більше вони про то не говорили, просто жили утрьох, але тільки у Марічки на руках дитина була спокійною.
У лікарні Василеві розказали, що донечка померла. Він лише мовчки зітхнув… Також сказали, що до Марічки часто приходила Віра, то, мабуть, Марічка у неї. Дали адрес. Василь повільно йшов, загрібаючи ногами листя і не знав, чи варто йому йти чи ні… Бо він вже нічого не хотів. Якось так, як в одну секунду запалився вогнем до Марічки – так в одну секунду і згас. І сам не розумів, чому. Ніби хтось включив і виключив світло. І стало темно…
Та все ж він не міг просто так покинути її одну в чужому місті. Тому з почуття обов’язку пішов на пошуки. Назустріч невисока дівчина котила візочок. Глянув ще раз – а то ж вона, його лялька! В душі несподівано ворухнулася радість і надія: дитятко живе?! Ну, нехай не хлопчик, але ж є! Прискорив крок. Дівчина теж побачила його і зупинилася. Злякано оглянулася назад, але там нікого не було.
- Марічко моя! Як ви? – простягнув руки до неї.
Вона злякано завмерла… В душі знов оживав той страх і біль, який відчула після його удару. Втекла би, але ж як, у візочку немовля… Ще й Віра, як назло, не змогла того разу піти гуляти, бо знайшла собі якусь нічну роботу, приходила далеко за північ, приносила чужі запахи, які довго змивала у ванні, а потім спала пів дня… То Марічка сама ходила гуляти з сином. І треба ж було зустрітися у цій бічній вуличці з тим, хто завдав їй так багато болю.
- Я шукав вас! Прости, що аж тепер, робота… – белькотів, але обоє знали, що це брехня. І зовсім не у роботі справа…
Раптом заплакав малюк. Марічка похапцем нахилилася до нього. «Тихо, Петрусю, тихо, я тут!» – шепотіла. Але Василь розчув!
- Петрусю? То це її дитина, твоєї подруги? А я вже подумав, що мені збрехали у лікарні. – Нахилився до візочка теж. Їхні голови стукнулися, а руки зустрілися у повітрі над дитинкою.
- Віра хоче віддати мені свого сина… – сама і не усвідомила, що сказала і злякано прикусила губу.
Глянула на нього і побачила дивну усмішку на обличчі.
- А давай! Заберемо! Я їй заплачу. Нащо їй одній дитина? А мої родичі вже зачекалися вас! І колиска висить біля нашого ліжка. Ото добре, що я їм нічого не розказував ні про ваші проблеми, ні хто народився. Скажемо, що це наша дитина! Виростимо, як свого сина! Йдемо хутчіш та скажемо про це Вірі!
Говорив безперервно, голосно і дуже багато. Певно, і за все їхнє спільне життя він ще ніколи так багато не говорив! І очі горіли якимось дивним, шаленим вогнем. Марічці було і так страшно, а зараз нова хвиля страху накрила її з головою, відбирала навіть здатність дихати та ворушитися, не те, щоб думати!
А потім пішли додому.
Віра вже прокинулася, не причесана і сонна сиділа на кухні, сьорбала чай. Радіо гучно розказувало про якусь доярку, яка виконала п’ятирічку за три роки і Віра ліниво думала, як це доярці вдалося за три роки надоїти молока як за п’ять. Ця думка повернула її до сина – бо треба йому піти купити молока. А коли йти, вже треба на роботу збиратися. Марічка ж ходить, як причумлена, вона нічого не купить, бо не працює, от ще і її годувати треба. Нащо Вірі тих проблем… Ще й якраз вчора познайомилася з таким статним чоловіком! Казав, що директор на заводі. Хто його знає, може і збрехав, але мав золоту печатку і золотий зуб, та й пальто добротне, сукняне – у таких якраз і ходять начальники. А якщо щось дальше закрутиться? А у неї – син… Нащо комусь чужа дитина…
Таке собі Віра думала, аж тут клацнув замок і у двері вкотився візочок. Позаду – Марічка. Поряд з нею – її Василь.
- О, заходьте! – радісно прощебетала до них. – Будемо чай пити!
Але Василь приглушено наказав:
- Маріє, зайдіть з дитиною у кімнату, мені поговорити з Вірою треба.
Щільно притулив за собою двері на кухню. І вже за хвилину з кухні лунав веселий сміх Віри.
Через годину Марічка з малюком сиділи у колясці мотоцикла і летіли з міста до села. Осінній день короткий, приїхали вже затемна. Холод пробирався до кісток, а Марічка тулила до себе малюка, щоб зігріти його своїм теплом, щоб не захворів, Боже борони! Показалися перші хатки села, яке мало стати її домівкою, але так і не стало. «Ой, куди ж то ще попід небо їхати з дитиною у темноті!» – снувалася думка, але що могла сказати… Їхали… Несподівано звернули до якоїсь хати. Василь допоміг, взяв на руки Петруся, а вона вже сама неслухняними ногами вибралася з коляски і стала на землю. І тут появилася Василева матір, заквохкала, як квочка, почала кликати у дім. Зайшли. Повечеряли. Їм приготували кімнату, де були два ліжка і кольорові хідники на підлозі. Ніби й гарно, але так холодно!
На другий день Василь кудись поїхав. Під вечір заїхала на подвір’я дивна, не бачена раніше ніким, машина. За кермом сидів солідний чоловік у сукняному пальті, поряд – Віра, а на задньому сидінні – в дупель п’яний Василь та складений біло-голубий візочок.
- Хочеш? Забирай. Бо я не справлюся….
Куди забирати, як ? До Василя, туди, в ліс? Це ж не його син!
Василь приїхав учетверте в лікарню через тиждень після смерті донечки… Весь цей час Марічка жила у Віри. І Вірин синочок нарешті став спокійним, добре їв, гарно спав. Вони втрьох інколи ходили гуляти. Виявилося, що Вірині батьки навіть не знали про народження онука! Мабуть, тому Віра надумала його віддати подрузі. Але чи надумала? Більше вони про то не говорили, просто жили утрьох, але тільки у Марічки на руках дитина була спокійною.
У лікарні Василеві розказали, що донечка померла. Він лише мовчки зітхнув… Також сказали, що до Марічки часто приходила Віра, то, мабуть, Марічка у неї. Дали адрес. Василь повільно йшов, загрібаючи ногами листя і не знав, чи варто йому йти чи ні… Бо він вже нічого не хотів. Якось так, як в одну секунду запалився вогнем до Марічки – так в одну секунду і згас. І сам не розумів, чому. Ніби хтось включив і виключив світло. І стало темно…
Та все ж він не міг просто так покинути її одну в чужому місті. Тому з почуття обов’язку пішов на пошуки. Назустріч невисока дівчина котила візочок. Глянув ще раз – а то ж вона, його лялька! В душі несподівано ворухнулася радість і надія: дитятко живе?! Ну, нехай не хлопчик, але ж є! Прискорив крок. Дівчина теж побачила його і зупинилася. Злякано оглянулася назад, але там нікого не було.
- Марічко моя! Як ви? – простягнув руки до неї.
Вона злякано завмерла… В душі знов оживав той страх і біль, який відчула після його удару. Втекла би, але ж як, у візочку немовля… Ще й Віра, як назло, не змогла того разу піти гуляти, бо знайшла собі якусь нічну роботу, приходила далеко за північ, приносила чужі запахи, які довго змивала у ванні, а потім спала пів дня… То Марічка сама ходила гуляти з сином. І треба ж було зустрітися у цій бічній вуличці з тим, хто завдав їй так багато болю.
- Я шукав вас! Прости, що аж тепер, робота… – белькотів, але обоє знали, що це брехня. І зовсім не у роботі справа…
Раптом заплакав малюк. Марічка похапцем нахилилася до нього. «Тихо, Петрусю, тихо, я тут!» – шепотіла. Але Василь розчув!
- Петрусю? То це її дитина, твоєї подруги? А я вже подумав, що мені збрехали у лікарні. – Нахилився до візочка теж. Їхні голови стукнулися, а руки зустрілися у повітрі над дитинкою.
- Віра хоче віддати мені свого сина… – сама і не усвідомила, що сказала і злякано прикусила губу.
Глянула на нього і побачила дивну усмішку на обличчі.
- А давай! Заберемо! Я їй заплачу. Нащо їй одній дитина? А мої родичі вже зачекалися вас! І колиска висить біля нашого ліжка. Ото добре, що я їм нічого не розказував ні про ваші проблеми, ні хто народився. Скажемо, що це наша дитина! Виростимо, як свого сина! Йдемо хутчіш та скажемо про це Вірі!
Говорив безперервно, голосно і дуже багато. Певно, і за все їхнє спільне життя він ще ніколи так багато не говорив! І очі горіли якимось дивним, шаленим вогнем. Марічці було і так страшно, а зараз нова хвиля страху накрила її з головою, відбирала навіть здатність дихати та ворушитися, не те, щоб думати!
А потім пішли додому.
Віра вже прокинулася, не причесана і сонна сиділа на кухні, сьорбала чай. Радіо гучно розказувало про якусь доярку, яка виконала п’ятирічку за три роки і Віра ліниво думала, як це доярці вдалося за три роки надоїти молока як за п’ять. Ця думка повернула її до сина – бо треба йому піти купити молока. А коли йти, вже треба на роботу збиратися. Марічка ж ходить, як причумлена, вона нічого не купить, бо не працює, от ще і її годувати треба. Нащо Вірі тих проблем… Ще й якраз вчора познайомилася з таким статним чоловіком! Казав, що директор на заводі. Хто його знає, може і збрехав, але мав золоту печатку і золотий зуб, та й пальто добротне, сукняне – у таких якраз і ходять начальники. А якщо щось дальше закрутиться? А у неї – син… Нащо комусь чужа дитина…
Таке собі Віра думала, аж тут клацнув замок і у двері вкотився візочок. Позаду – Марічка. Поряд з нею – її Василь.
- О, заходьте! – радісно прощебетала до них. – Будемо чай пити!
Але Василь приглушено наказав:
- Маріє, зайдіть з дитиною у кімнату, мені поговорити з Вірою треба.
Щільно притулив за собою двері на кухню. І вже за хвилину з кухні лунав веселий сміх Віри.
Через годину Марічка з малюком сиділи у колясці мотоцикла і летіли з міста до села. Осінній день короткий, приїхали вже затемна. Холод пробирався до кісток, а Марічка тулила до себе малюка, щоб зігріти його своїм теплом, щоб не захворів, Боже борони! Показалися перші хатки села, яке мало стати її домівкою, але так і не стало. «Ой, куди ж то ще попід небо їхати з дитиною у темноті!» – снувалася думка, але що могла сказати… Їхали… Несподівано звернули до якоїсь хати. Василь допоміг, взяв на руки Петруся, а вона вже сама неслухняними ногами вибралася з коляски і стала на землю. І тут появилася Василева матір, заквохкала, як квочка, почала кликати у дім. Зайшли. Повечеряли. Їм приготували кімнату, де були два ліжка і кольорові хідники на підлозі. Ніби й гарно, але так холодно!
На другий день Василь кудись поїхав. Під вечір заїхала на подвір’я дивна, не бачена раніше ніким, машина. За кермом сидів солідний чоловік у сукняному пальті, поряд – Віра, а на задньому сидінні – в дупель п’яний Василь та складений біло-голубий візочок.
Та й пішло буденне життя… Зрідка, раз чи два на тиждень, Марічка розкладала візочок і їхали з Петрусем гуляти. Перші рази на неї здивовано витріщалися люди, вловлювала їх шепіт коли забігала у магазин з Петрусем на руках. Але їй було не до того. Мала найріднішу душу біля себе, свою кровиночку. Майже не думала, що не її… Переконала себе у найглибших глибинах, що Петрусь – їхній син! Василь теж нічим не видавав себе, приходив вечорами з якихось робіт, брав малюка на руки і починав знаходити спільні риси: і оченята як у нього, і губки як у Марічки, а беззубим ротиком ну чисто схожий на його діда, який помер нещодавно.
Жили у батьків Василя до весни. Худобу на зиму у село забрали і пустувала їхня хатинка під небом у тишині і снігах. А як зійшли сніги, наказав їй чоловік збиратися: їдемо додому, веснувати треба. Та й малому краще буде серед гір і чистого повітря. Не хотіла… Не то, щоб добре їй тут було. Але спокійніше. Василя майже ніколи не було вдома; короткі вечірні миті проводив з сином і йшов спати на своє ліжко. А вона ще купала Петруся, годувала перед сном і лягали на добрих 2-3 години пізніше на друге ліжко. При батьках Василь практично не говорив з нею і це їй було дуже добре. Бо говорити з ним зовсім не хотілося…
Поїхали… А там – почалося! За будь-що вона отримувала море невдоволення, криків від Василя. Зіщулювалася і чекала, що вдарить. Але не чіпав. Лише вбивав словами: була вона у нього і дурна, і слаба, і невміла, і заторможена – йой, яких лише слів не наслухалася від нього! Мовчки йшла з хати, набирала води з криниці і, дивлячись у її глибину, так і хотіла – головою вниз! Та у хаті щось агукав Петрусь до кота, булькала страва на печі, а під вікнами розцвіли тюльпани – свекруха насипала їй при від’їзді зо дві жмені цибулин; кинула їх у землю, а вони взяли і зацвіли яскраво, несподівано, через півтора місяця! І гори – такі файні і спокійні, манили прийти до них, пізнати їхню прадавню силу і красу. То Марічка вже усміхалася до себе, змахнувши сльози і йшла назад…
Непомітно спливав час. Не місяці вже, а рік, другий, третій. Василь інколи тижнями не появлявся і тоді вона оживала. Ходила з Петрусем полонинами та лісами, збирала зілля, ягоди. Приходила додому, поки готувала собі з сином нехитру їжу – встигала розказати йому казочку-другу. Дивувалася, що не мучить її туга за людьми, шумним життям, навіть не згадувалися щасливі перші місяці їхнього життя. О, вона вміла викреслювати зі своїх думок різні спогади – не тільки погані, а й щасливі, щоб потім не боліло…
Але якось, прийшовши з прогулянки лісом, всоте готуючи їм з сином обід, почала розказувати йому не казку… Мимоволі почала розказувати про своє минуле життя… Про щастя і біль, про бажання втекти з лісу, про народження дівчинки, яка покинула її на тридцятий день свого існування. Петрусь слухав і, скоріш за все, нічого з того не розумів, бо мав ще менше чотирьох рочків. Та раптом схопив її за руку і чітко сказав: ма, дуже холодно! Марічка завмерла. Бо холодно у серпні просто не могло бути! Злякалася, чи не захворів. А Петрусь зловив шустрого Тимошку, притягнув його до себе, здушив так, що бідний котик аж нявкнув і раптом голосно заплакав! Марічка вже й не знала, що робити! Сіла поряд, гладила синочка по спині, і в самої вже сльози мимоволі котилися… Стукнули двері і появився її Василь.
- Що сталося, чого розревілися обидвоє? – грубо спитав. – Їсти давай!
Марічка загаялася, бо якраз витирала синочку сльози. А він різко смикнув її, та так, що переляканий Тимошка миттю вирвався з рук дитини, царапнувши по руці і вилетів надвір. Петрусь несподівано затих. Мовчки дивився на тата великими очима і у очах його був холод. Тоді чітко спитав:
- Я раніше був тією дівчинкою?
Василь вкляк.
- Якою дівчинкою?! – гаркнув на Марічку, яка затремтіла, як березовий лист. – Що ти йому наговорила, дурепа?
І замахнувся! Та не вдарив. Бо син знов чітко і голосно сказав:
- Холодно!
Обидвоє завмерли, дивлячись здивовано на дитину.
Напевно, з того часу і почалися дивацтва Петруся.
Через багато років, будучи безнадійно хворою, проживши важке і нещасливе життя – Марічка думала про єдине: як дальше без неї буде її дитя… Бо Василь давно пішов чи то на небо, чи смолу мішати – якось напився і зірвався з крутого схилу, покотився разом з мотоциклом, поламав все, що могло зламатися. Після цього вона зітхнула з полегшенням: вже не було криків, занесеної для ляпаса важкої руки, постійного невдоволення і докорів чоловіка.
Але спокою не мала. Бо її любий хлопчик, надивившись на татову поведінку, ні з того ні з сього теж впадав у приступи злості, буравив її холодним поглядом і бив жорстокими словами. Ще поки була жива бабуся, Василева матір, то гамувала онука, вміла заспокоїти. А він несподівано починав торочити їй про якусь дівчинку, якою раніше був, про її очі, які дивляться йому аж всередину… Марічка здригалася від кожного його слова. Вона ніби і розуміла, про що він говорить, але не розуміла, чому… Що з ним відбувається… Плакала і повторювала сотні раз «хай буде воля Твоя», але про чию волю думала…
Та й так і пішла, не знаючи ні щастя, ні спокою… Залишивши його одного у сільській старій бабиній хаті.
Петро зітхнув з дивним полегшенням.
Він був один, загублений у великому світі, що невпинно рухався повз нього. Наче ріка, яка не помічає каменя посеред течії. Люди метушилися, сміялися, кохали, але все це було десь осторонь, наче за товстим склом. Йому було холодно – не від вітру, не від зими, а від тієї самотності, що оселилася в ньому колись давно і тепер дихала льодом просто в серце.
Лише вночі оживали спогади. М’які, тремкі, як полум’я свічки у темній кімнаті, в якій пройшло його дитинство. У цих згадках ще було трохи тепла – світлого, майже нереального. Він пам’ятав, як колись купався у ньому, захоплений, розчинений, ніби у лагідних хвилях теплого моря. Це море було його домом, його світом, де нічого не кололо і не різало. Лише інколи вривався незрозумілий біль – він бачив свою матусю у сльозах і маленьку дівчинку… Але цей біль забувався і він бачив голубе лагідне небо, яке теж було м’яким.
От тільки сам він давно став холодним і різким. Став чи народився таким – не пам’ятав вже. Але ніколи не довіряв теплу, бо воно зникало – завжди, невідворотно. Тож він перестав вірити в лагідність, ніби та була лише казкою для чужих, не для нього. Навчився чекати холоду, готувався до нього, ніби це – єдине, що справді реальне..
І кожен новий день він зустрічав так, ніби ось-ось прийде той остаточний мороз, який торкнеться його шкіри, ковзатиме по кістках, а згодом – проникне у самісіньке серце. І перетворить його на кригу. Тверду, гладку, нерухому.
Можливо, тоді б, нарешті, перестало боліти…
І все ж, попри очікування холоду, він дивувався: чому ж той остаточний мороз не приходив? Чому життя, яке здавалося йому байдужим до нього, інколи підкидало дрібні, майже непомітні іскри тепла. Хтось, йдучи назустріч, усміхнувся йому. Запах свіжого хліба у магазині солодко лоскотав у носі. Випадковий дотик світла на його плечі у похмурий день… Це були непрохані гості, крихти світу, що пробував достукатися до нього – та він лише насуплено зводив плечі, ніби хотів струсити їх з себе, як сніг.
Він ішов вулицею і власна тінь здавалася йому ближчою за людей. Вона мовчала, не питала, не нав’язувалася. Була з ним навіть тоді, коли він сам себе не хотів бачити. Вона теж була холодна, але в цьому було щось знайоме, навіть необхідне. Ніби підтвердження того, що він ще існує.
Та вночі, коли стихали всі звуки, його захисна холодність тріскалася. Йому здавалося, що тиша розуміє його краще, ніж будь-хто міг би зрозуміти. У її темряві він дозволяв собі слухати власні думки – ті, від яких удень він відвертався. Згадки про минуле тепло приходили неясно і клично, ніби хвилі, що прагнули знову забрати його у свої глибини. І він щоразу стояв на березі, нерішучий, змерзлий, але слухаючи…
Жили у батьків Василя до весни. Худобу на зиму у село забрали і пустувала їхня хатинка під небом у тишині і снігах. А як зійшли сніги, наказав їй чоловік збиратися: їдемо додому, веснувати треба. Та й малому краще буде серед гір і чистого повітря. Не хотіла… Не то, щоб добре їй тут було. Але спокійніше. Василя майже ніколи не було вдома; короткі вечірні миті проводив з сином і йшов спати на своє ліжко. А вона ще купала Петруся, годувала перед сном і лягали на добрих 2-3 години пізніше на друге ліжко. При батьках Василь практично не говорив з нею і це їй було дуже добре. Бо говорити з ним зовсім не хотілося…
Поїхали… А там – почалося! За будь-що вона отримувала море невдоволення, криків від Василя. Зіщулювалася і чекала, що вдарить. Але не чіпав. Лише вбивав словами: була вона у нього і дурна, і слаба, і невміла, і заторможена – йой, яких лише слів не наслухалася від нього! Мовчки йшла з хати, набирала води з криниці і, дивлячись у її глибину, так і хотіла – головою вниз! Та у хаті щось агукав Петрусь до кота, булькала страва на печі, а під вікнами розцвіли тюльпани – свекруха насипала їй при від’їзді зо дві жмені цибулин; кинула їх у землю, а вони взяли і зацвіли яскраво, несподівано, через півтора місяця! І гори – такі файні і спокійні, манили прийти до них, пізнати їхню прадавню силу і красу. То Марічка вже усміхалася до себе, змахнувши сльози і йшла назад…
Непомітно спливав час. Не місяці вже, а рік, другий, третій. Василь інколи тижнями не появлявся і тоді вона оживала. Ходила з Петрусем полонинами та лісами, збирала зілля, ягоди. Приходила додому, поки готувала собі з сином нехитру їжу – встигала розказати йому казочку-другу. Дивувалася, що не мучить її туга за людьми, шумним життям, навіть не згадувалися щасливі перші місяці їхнього життя. О, вона вміла викреслювати зі своїх думок різні спогади – не тільки погані, а й щасливі, щоб потім не боліло…
Але якось, прийшовши з прогулянки лісом, всоте готуючи їм з сином обід, почала розказувати йому не казку… Мимоволі почала розказувати про своє минуле життя… Про щастя і біль, про бажання втекти з лісу, про народження дівчинки, яка покинула її на тридцятий день свого існування. Петрусь слухав і, скоріш за все, нічого з того не розумів, бо мав ще менше чотирьох рочків. Та раптом схопив її за руку і чітко сказав: ма, дуже холодно! Марічка завмерла. Бо холодно у серпні просто не могло бути! Злякалася, чи не захворів. А Петрусь зловив шустрого Тимошку, притягнув його до себе, здушив так, що бідний котик аж нявкнув і раптом голосно заплакав! Марічка вже й не знала, що робити! Сіла поряд, гладила синочка по спині, і в самої вже сльози мимоволі котилися… Стукнули двері і появився її Василь.
- Що сталося, чого розревілися обидвоє? – грубо спитав. – Їсти давай!
Марічка загаялася, бо якраз витирала синочку сльози. А він різко смикнув її, та так, що переляканий Тимошка миттю вирвався з рук дитини, царапнувши по руці і вилетів надвір. Петрусь несподівано затих. Мовчки дивився на тата великими очима і у очах його був холод. Тоді чітко спитав:
- Я раніше був тією дівчинкою?
Василь вкляк.
- Якою дівчинкою?! – гаркнув на Марічку, яка затремтіла, як березовий лист. – Що ти йому наговорила, дурепа?
І замахнувся! Та не вдарив. Бо син знов чітко і голосно сказав:
- Холодно!
Обидвоє завмерли, дивлячись здивовано на дитину.
Напевно, з того часу і почалися дивацтва Петруся.
Через багато років, будучи безнадійно хворою, проживши важке і нещасливе життя – Марічка думала про єдине: як дальше без неї буде її дитя… Бо Василь давно пішов чи то на небо, чи смолу мішати – якось напився і зірвався з крутого схилу, покотився разом з мотоциклом, поламав все, що могло зламатися. Після цього вона зітхнула з полегшенням: вже не було криків, занесеної для ляпаса важкої руки, постійного невдоволення і докорів чоловіка.
Але спокою не мала. Бо її любий хлопчик, надивившись на татову поведінку, ні з того ні з сього теж впадав у приступи злості, буравив її холодним поглядом і бив жорстокими словами. Ще поки була жива бабуся, Василева матір, то гамувала онука, вміла заспокоїти. А він несподівано починав торочити їй про якусь дівчинку, якою раніше був, про її очі, які дивляться йому аж всередину… Марічка здригалася від кожного його слова. Вона ніби і розуміла, про що він говорить, але не розуміла, чому… Що з ним відбувається… Плакала і повторювала сотні раз «хай буде воля Твоя», але про чию волю думала…
Та й так і пішла, не знаючи ні щастя, ні спокою… Залишивши його одного у сільській старій бабиній хаті.
Петро зітхнув з дивним полегшенням.
Він був один, загублений у великому світі, що невпинно рухався повз нього. Наче ріка, яка не помічає каменя посеред течії. Люди метушилися, сміялися, кохали, але все це було десь осторонь, наче за товстим склом. Йому було холодно – не від вітру, не від зими, а від тієї самотності, що оселилася в ньому колись давно і тепер дихала льодом просто в серце.
Лише вночі оживали спогади. М’які, тремкі, як полум’я свічки у темній кімнаті, в якій пройшло його дитинство. У цих згадках ще було трохи тепла – світлого, майже нереального. Він пам’ятав, як колись купався у ньому, захоплений, розчинений, ніби у лагідних хвилях теплого моря. Це море було його домом, його світом, де нічого не кололо і не різало. Лише інколи вривався незрозумілий біль – він бачив свою матусю у сльозах і маленьку дівчинку… Але цей біль забувався і він бачив голубе лагідне небо, яке теж було м’яким.
От тільки сам він давно став холодним і різким. Став чи народився таким – не пам’ятав вже. Але ніколи не довіряв теплу, бо воно зникало – завжди, невідворотно. Тож він перестав вірити в лагідність, ніби та була лише казкою для чужих, не для нього. Навчився чекати холоду, готувався до нього, ніби це – єдине, що справді реальне..
І кожен новий день він зустрічав так, ніби ось-ось прийде той остаточний мороз, який торкнеться його шкіри, ковзатиме по кістках, а згодом – проникне у самісіньке серце. І перетворить його на кригу. Тверду, гладку, нерухому.
Можливо, тоді б, нарешті, перестало боліти…
І все ж, попри очікування холоду, він дивувався: чому ж той остаточний мороз не приходив? Чому життя, яке здавалося йому байдужим до нього, інколи підкидало дрібні, майже непомітні іскри тепла. Хтось, йдучи назустріч, усміхнувся йому. Запах свіжого хліба у магазині солодко лоскотав у носі. Випадковий дотик світла на його плечі у похмурий день… Це були непрохані гості, крихти світу, що пробував достукатися до нього – та він лише насуплено зводив плечі, ніби хотів струсити їх з себе, як сніг.
Він ішов вулицею і власна тінь здавалася йому ближчою за людей. Вона мовчала, не питала, не нав’язувалася. Була з ним навіть тоді, коли він сам себе не хотів бачити. Вона теж була холодна, але в цьому було щось знайоме, навіть необхідне. Ніби підтвердження того, що він ще існує.
Та вночі, коли стихали всі звуки, його захисна холодність тріскалася. Йому здавалося, що тиша розуміє його краще, ніж будь-хто міг би зрозуміти. У її темряві він дозволяв собі слухати власні думки – ті, від яких удень він відвертався. Згадки про минуле тепло приходили неясно і клично, ніби хвилі, що прагнули знову забрати його у свої глибини. І він щоразу стояв на березі, нерішучий, змерзлий, але слухаючи…
Він казав собі, що не вірить у те тепло. Що не має права до нього повернутися. Що не годиться м’якість тому, хто вже навчився жити у внутрішній зимі. Але щоночі, коли він заплющував очі, море з минулого все одно торкалося його країв. Не просило, не змушувало – лише нагадувало, що колись він вмів відчувати тепло.
І в ці моменти він найбільше боявся не холоду, а тепла. Бо знав: той, хто розтане, стає вразливим…
Інколи йому здавалося, що він пам’ятає себе ще ненародженим. Пам’ятає не словами й не образами – а якимось древнім відчуттям, що жило десь у глибині, під шарами льоду, які він сам на себе наклав.
Йому вчувався подих його матері – юної, зовсім ще дівчинки, у якої світанки світилися в очах. Вона зустріла кохання несподівано, між гір, де небо здається ближче, а вітер приносить запахи, яких більше ніде не знайдеш. Вона вірила у це кохання так сильно, що навіть світ здавався м’якшим.
І він чув твердий, майже кам’яний голос свого батька – чоловіка, у якого почуття прорвалися так, ніби джерело з-під каміння. Але любов його була сувора, різка, вимоглива і холодна, як джерельна вода. Він заборонив своїй юній дружині йти до людей, оберігав її так, що то вже нагадувало полон. Замкнув у гірській хатині, на краю землі, де тільки вітер знав, як вона плаче ночами.
І він – ще ненароджений – відчував її втому. Її жагу тепла. І ту відчайдушну рішучість, коли вона, ослухавшись, утекла з хатини. Вона бігла до тепла, до людей, до світу, який ще недавно здавався їй недосяжною мрією. Бігла, бо так більше не могла!
І раптом – глухий удар. Короткий, як удар серця, що раптом схибило. Земля висмикнулася їй з-під ніг, зломила силу, яку вона зібрала на цю втечу. Тіло впало важко, мов хтось вимкнув світло посеред бігу.
І він – маленький, беззахисний – затріпотів у її лоні, як наляканий птах. Відчув її страх, її біль, її останню думку – теплу, ніжну, спрямовану на нього, на того, хто ще не бачив світу, але вже був для неї цілим світом.
Можливо, саме з того моменту холод увійшов у нього так глибоко. Бо перше, що він пізнав у цьому світі, була не ніжність. А падіння…
Та чи він це був?! Чи його спогади це були?!
Він пам’ятає, як його матусі було важко. Як вона, така тендітна, мусила виживати серед гір і вітру, що шматував шкіру, наче ножем. Вона носила воду, викручуючи важке відро з двадцятиметрової глибини і руки її тремтіли від втоми. Трималася за життя так, як тримаються за край прірви – вперто, у відчаї, але з надією, що все ж опиняться наверху.
Він, ще ненароджений, відчував кожен її крок. Кожен стогін, який вона приглушувала, щоб навіть гори не почули. Кожну краплю поту, що падала на землю, мов прохання до неба про милість.
А потім – він пам’ятає гучний, злий рев мотоцикла, що нісся камінням донизу, до людей, ніби сама доля розганяла його до небезпечної швидкості. Їхав батько. А в колясці – скручена від болю, з розпатланим волоссям, з очима, повними сліз і благання – та, яка дала йому життя. Йому?... Чи ні… Матуся скрикувала, кусаючи губи до крові, а мотоцикл мчав її вперед – до допомоги, до тепла, до шансів, що ще залишилися.
Цей звук мотоцикла залишився в ньому назавжди. Йому інколи здавалось, що він чує його навіть тепер, у темряві ночей, коли світ стає таким тихим, що чути рух власної крові…
Він пам’ятає холодний стіл – металевий, твердий, мовби створений для того, щоб раз і назавжди забрати тепло. Пам’ятає, як він торкнувся його тіла, щойно вирваного зі світу, де були теплі хвилі материнського лона. Той холод шмагнув його, мов перший подих чужого, ворожого до нього світу. І з того моменту холод оселився в ньому – не як гість, а як господар.
Він увійшов у його очі, роблячи погляд твердим, немов лід.
Увійшов у руки, які завжди були холодними, навіть у сорокаградусну спеку.
Увійшов у серце – і там, здавалось, побудував свій дім.
Бо його серце ніколи не знало, що таке власне тепло.
Ніколи не вміло зігріватися.
Ніколи не вірило, що може бути інакше.
І, мабуть, саме тому він усе життя чекав холоду. Холод здавався йому ближчим, правдивішим, ніж будь-який промінь світла. Бо світло треба прийняти. А холод просто бере і залишається…
Про дитинство пам’ять мовчала вперто, ніби сторож, що не хоче відчиняти дверей. Він знав: там, за тим залізним замком, мусило бути дуже холодно. Можливо, навіть занадто!
Це мовчання було важчим за будь-які слова – воно відділяло його від самого себе, як крига відділяє рибину від повітря.
Інколи в голові спалахувала маленька, швидка іскра юності – так швидко, що він не встигав розгледіти. Теплий сміх? Чийсь голос? Промінчик сонця, який падає на чиєсь плече?.. Але згадка гасла, навіть не встигнувши народитися. Його єство само викреслювало ці проблиски – всі ті можливі свідчення, що колись існувало щось світле, щось людське. Бо світле болить більше за морок…
Морок поглинав дужче, приростаючи до нього, як друга шкіра. Чи був розпач? Ні. Розпач – це коли хочеш вирватися. А він вже давно не хотів.
Була лише тиша. І самотність. І висока, непохитна стіна, якою він обніс себе, немов фортецею, що не чекає ні ворогів, ні друзів.
Напевно, так одного дня й розсиплеться його сутність – на мільярди крихітних атомів болю. І розлетяться вони світом, торкаючись чужих сердець, змушуючи їх тремтіти від неясної туги, яку ніхто не зможе пояснити.
Можливо, так і зникне він – не залишивши навіть тіні.
Він поринав у безодню все глибше. Без надії виринути. Бо надія – це теж тепло, а він давно не вірив у нього. Він ішов униз, у темряву, наче повертався додому. І темрява приймала його, обіймала холодом, який він розумів.
Не осягнувши смислу життя.
Не пізнавши тепла.
Але хіба це потрібно всім? Хіба не може існувати той, для кого спокій – у самоті, а не в світлі?
«Нехай» – думав він, опускаючись у глибини себе.
«Лише у самоті є тиша. А в тиші – мій спокій, моя темнота і холод. Отже…моє щастя».
Він лежав на осонні, відчуваючи, як осінні пахощі огортають його тихою мрією. Соснова смола лоскотала ніздрі, а теплий подих призахідного сонця обережно тиснув на повіки. Очі заплющилися самі собою.
І от – чи то сон був, чи марення – він побачив інший погляд. Погляд дівчини.
Очі.
Такі самі, як у нього. Мов дзеркала, що відбивали не обличчя, а душу. Очі двійника, який знав усе, чого він не пам’ятав, бо просто не міг того знати.
Той погляд дивився просто в нього – пронизливо, тихо, глибоко. І він раптом відчув дотик. Майже невагомий, теплий, майже людський.
Тепло. Таке незвичне, неможливе. Його холодне тіло здригнулося – від нестримної жаги відповісти, прийняти, поринути в нього повністю. Так захотілося того тепла! Так, що аж зуби заскреготіли, а щелепу звело судомою – як у звіра, що стримує рев.
Він уже потягнувся назустріч – рух майже невидимий, але такий справжній! У глибинах його сутності щось почало проростати – невиразне, барвисте, тендітне.
Квіти.
Тюльпани, несподівані у холодній осені, пробивалися крізь темряву, наче спомин про те, що тепло колись існувало.
Але в тій же глибині, де боязко починало проростати інше життя, заворушилося щось інше.
Темніше.
Холодніше.
Хижа лапа з гострими кігтями висунулася з нутра його власної тіні. Різко, без попередження. Схопила його за серце – так, що він ледь не задихнувся. Страх вихлюпнувся миттєво, як крижана вода.
«Шшш» – прошипіло щось, мов гадина, що чатувала там завжди і тільки чекала слушного моменту.
Він у жаху розплющив очі.
Осіннє сонце вже торкалося обрію. Повітря, ще мить тому тепле, вже дихало льодом.
Квіти хитнулися – і зникли.
Погляд двійника розтанув, мов імла.
Ой, як холодно! Занадто холодно! Так холодно, що спирало дихання, стискало груди.
«Нема дороги назад» – майнула думка.
А потім – тиша…
Та це був не кінець…
Лише пауза між ударом і відлунням.
Бо те тепло, навіть якщо лиш на мить, але уже торкнулося його. І від цього всередині щось змінилося – невиразно, майже непомітно, але невідворотно.
Він ішов додому і ридав так, що осінній вітер зупинявся і слухав. Сльози текли по обличчі, але з нього виривалося щось більше, ніж плач – щось старе, загнане під шкіру роками. Коли двері зачинилися за його спиною, темрява порожньої кімнати зустріла його, мов відлуння власної душі.
Він не витримав!
Закричав!
Голос розривав повітря, бився об стіни, падав на підлогу важким камінням. У цих криках було те, що він тримав у собі все життя – і чого навіть сам боявся торкнутися.
«Ма!.. Ма-а!..»
Він кликав її так, ніби вона могла почути. Ту добру, ніжну, покірну жінку, яка згасала поруч із жорстокістю батька – як свічка, задута на протязі. Його матір, котра все життя віддавала тепло тому, хто відповідав лише холодом.
О, це він пам’ятав надто добре: крики, грюкання, чорний погляд чоловіка, який називав себе батьком. Його вічну невдоволеність, тугу в очах матері й її тихе «Все добре, сину»…
Пам’ять хитнулася і вдарила. Показала йому його самого – малого, переляканого, але вже й тоді жорстокого! Як він повторював батькові жести. Слова. І навіть холод. Як кривдив ту, яка ніколи не кривдила його!
Згадка увійшла в нього, мов лезо. Кров’ю в цій рані була провина…
«Ма…де ти? Де ти…»
Він бігав із кімнати до кімнати, немов міг знайти її там, у кутку, де збереглася тінь її голосу. Цілував кілька старих, пожовклих карточок – обережно, як святині. На них вона була юною, світлою, ніби туман над ранковими озерами.
А потім – інша карточка. Батько.
На ній – жорстоке обличчя. Холодні очі, від яких він усе життя втікав.
Очі, які він бачив щоранку у дзеркалі.
Його очі.
Вибухнув приступ люті! Такої, що навіть кімната здригнулася! Тій карточці не було пощади! Пальці стискали її, рвали на шматки; шматували, ніби хотіли вирвати ті очі не з паперу, а з власної душі і крові.
Але виходу не було. Він метався кімнатою, як поранений звір у зачиненій клітці – рвав простір, задихався у власному минулому. Його дихання збивалося, думки сипалися, як сухе листя.
І раптом – усе стихло.
Тиша накотилася важко, глибоко. Він упав на підлогу, згорнувся, видихнув. Сльози висохли.
Повільно, мов за наказом Всесвіту, його тіло обм’якло. Очі злиплися.
І він заснув.
Темрява прийшла не як загроза – як покривало. Холодне, але знайоме.
Вона огорнула його, поглинула, затягнула в себе…
Не питаючи.
Не пояснюючи.
Просто темрява.
Просто ВІН.
І ніч, яка дивилась на це з байдужою, але чесною тишею…
Іноді йому здавалося: от-от у темряві промайне слабкий відблиск – мов лампа в чужому вікні, мов дотик долоні крізь сон, мов голос, який знає його справжнє ім’я .
Але світло згасало до того, як він устигав ступити крок.
Тепло не приходить за покликом. Воно завжди приходить коли хоче. Та все ж…
Іноді вранці, коли перший промінь сонця ковзав по його прим’ятому життям плечу, він ловив себе на думці: а раптом!...
Раптом тепло може не просто виринути – воно може знайти! І торкнутися… І тоді… Навіть вічна мерзлота тріскає, коли до неї хтось торкається по-справжньому!
Скільки разів він проходив цим колом? Відстороненість. Байдужість. Відчай. Самотність. Жорстокість. Тиша. Крик. Якийсь теплий промінчик, що з кожним разом згасав все швидше. Спустошеність. Межа…
Все повторювалося з точністю до болю – з такою точністю, що вже не треба було навіть запам’ятовувати. Тіло саме знало шлях. Душа – теж.
Він повертався, бо нікуди було йти. І з кожним колом щось у ньому стишувалось, стискалось, стиралось. Сили покидали його не ривком, а повільно, тихо, ніби вода, що витікає крізь тріщину.
Він знав: може настати момент, коли повертатися вже не буде кому. І ця думка не лякала – просто констатувала.
Його світ давно змерз настільки, що простір між ударами серця здавався безкінечно довшим, ніж саме життя.
Його шлях – лише тиша кола, яке крутиться далі, навіть тоді,, коли він уже майже не відчуває власних кроків…
І в ці моменти він найбільше боявся не холоду, а тепла. Бо знав: той, хто розтане, стає вразливим…
Інколи йому здавалося, що він пам’ятає себе ще ненародженим. Пам’ятає не словами й не образами – а якимось древнім відчуттям, що жило десь у глибині, під шарами льоду, які він сам на себе наклав.
Йому вчувався подих його матері – юної, зовсім ще дівчинки, у якої світанки світилися в очах. Вона зустріла кохання несподівано, між гір, де небо здається ближче, а вітер приносить запахи, яких більше ніде не знайдеш. Вона вірила у це кохання так сильно, що навіть світ здавався м’якшим.
І він чув твердий, майже кам’яний голос свого батька – чоловіка, у якого почуття прорвалися так, ніби джерело з-під каміння. Але любов його була сувора, різка, вимоглива і холодна, як джерельна вода. Він заборонив своїй юній дружині йти до людей, оберігав її так, що то вже нагадувало полон. Замкнув у гірській хатині, на краю землі, де тільки вітер знав, як вона плаче ночами.
І він – ще ненароджений – відчував її втому. Її жагу тепла. І ту відчайдушну рішучість, коли вона, ослухавшись, утекла з хатини. Вона бігла до тепла, до людей, до світу, який ще недавно здавався їй недосяжною мрією. Бігла, бо так більше не могла!
І раптом – глухий удар. Короткий, як удар серця, що раптом схибило. Земля висмикнулася їй з-під ніг, зломила силу, яку вона зібрала на цю втечу. Тіло впало важко, мов хтось вимкнув світло посеред бігу.
І він – маленький, беззахисний – затріпотів у її лоні, як наляканий птах. Відчув її страх, її біль, її останню думку – теплу, ніжну, спрямовану на нього, на того, хто ще не бачив світу, але вже був для неї цілим світом.
Можливо, саме з того моменту холод увійшов у нього так глибоко. Бо перше, що він пізнав у цьому світі, була не ніжність. А падіння…
Та чи він це був?! Чи його спогади це були?!
Він пам’ятає, як його матусі було важко. Як вона, така тендітна, мусила виживати серед гір і вітру, що шматував шкіру, наче ножем. Вона носила воду, викручуючи важке відро з двадцятиметрової глибини і руки її тремтіли від втоми. Трималася за життя так, як тримаються за край прірви – вперто, у відчаї, але з надією, що все ж опиняться наверху.
Він, ще ненароджений, відчував кожен її крок. Кожен стогін, який вона приглушувала, щоб навіть гори не почули. Кожну краплю поту, що падала на землю, мов прохання до неба про милість.
А потім – він пам’ятає гучний, злий рев мотоцикла, що нісся камінням донизу, до людей, ніби сама доля розганяла його до небезпечної швидкості. Їхав батько. А в колясці – скручена від болю, з розпатланим волоссям, з очима, повними сліз і благання – та, яка дала йому життя. Йому?... Чи ні… Матуся скрикувала, кусаючи губи до крові, а мотоцикл мчав її вперед – до допомоги, до тепла, до шансів, що ще залишилися.
Цей звук мотоцикла залишився в ньому назавжди. Йому інколи здавалось, що він чує його навіть тепер, у темряві ночей, коли світ стає таким тихим, що чути рух власної крові…
Він пам’ятає холодний стіл – металевий, твердий, мовби створений для того, щоб раз і назавжди забрати тепло. Пам’ятає, як він торкнувся його тіла, щойно вирваного зі світу, де були теплі хвилі материнського лона. Той холод шмагнув його, мов перший подих чужого, ворожого до нього світу. І з того моменту холод оселився в ньому – не як гість, а як господар.
Він увійшов у його очі, роблячи погляд твердим, немов лід.
Увійшов у руки, які завжди були холодними, навіть у сорокаградусну спеку.
Увійшов у серце – і там, здавалось, побудував свій дім.
Бо його серце ніколи не знало, що таке власне тепло.
Ніколи не вміло зігріватися.
Ніколи не вірило, що може бути інакше.
І, мабуть, саме тому він усе життя чекав холоду. Холод здавався йому ближчим, правдивішим, ніж будь-який промінь світла. Бо світло треба прийняти. А холод просто бере і залишається…
Про дитинство пам’ять мовчала вперто, ніби сторож, що не хоче відчиняти дверей. Він знав: там, за тим залізним замком, мусило бути дуже холодно. Можливо, навіть занадто!
Це мовчання було важчим за будь-які слова – воно відділяло його від самого себе, як крига відділяє рибину від повітря.
Інколи в голові спалахувала маленька, швидка іскра юності – так швидко, що він не встигав розгледіти. Теплий сміх? Чийсь голос? Промінчик сонця, який падає на чиєсь плече?.. Але згадка гасла, навіть не встигнувши народитися. Його єство само викреслювало ці проблиски – всі ті можливі свідчення, що колись існувало щось світле, щось людське. Бо світле болить більше за морок…
Морок поглинав дужче, приростаючи до нього, як друга шкіра. Чи був розпач? Ні. Розпач – це коли хочеш вирватися. А він вже давно не хотів.
Була лише тиша. І самотність. І висока, непохитна стіна, якою він обніс себе, немов фортецею, що не чекає ні ворогів, ні друзів.
Напевно, так одного дня й розсиплеться його сутність – на мільярди крихітних атомів болю. І розлетяться вони світом, торкаючись чужих сердець, змушуючи їх тремтіти від неясної туги, яку ніхто не зможе пояснити.
Можливо, так і зникне він – не залишивши навіть тіні.
Він поринав у безодню все глибше. Без надії виринути. Бо надія – це теж тепло, а він давно не вірив у нього. Він ішов униз, у темряву, наче повертався додому. І темрява приймала його, обіймала холодом, який він розумів.
Не осягнувши смислу життя.
Не пізнавши тепла.
Але хіба це потрібно всім? Хіба не може існувати той, для кого спокій – у самоті, а не в світлі?
«Нехай» – думав він, опускаючись у глибини себе.
«Лише у самоті є тиша. А в тиші – мій спокій, моя темнота і холод. Отже…моє щастя».
Він лежав на осонні, відчуваючи, як осінні пахощі огортають його тихою мрією. Соснова смола лоскотала ніздрі, а теплий подих призахідного сонця обережно тиснув на повіки. Очі заплющилися самі собою.
І от – чи то сон був, чи марення – він побачив інший погляд. Погляд дівчини.
Очі.
Такі самі, як у нього. Мов дзеркала, що відбивали не обличчя, а душу. Очі двійника, який знав усе, чого він не пам’ятав, бо просто не міг того знати.
Той погляд дивився просто в нього – пронизливо, тихо, глибоко. І він раптом відчув дотик. Майже невагомий, теплий, майже людський.
Тепло. Таке незвичне, неможливе. Його холодне тіло здригнулося – від нестримної жаги відповісти, прийняти, поринути в нього повністю. Так захотілося того тепла! Так, що аж зуби заскреготіли, а щелепу звело судомою – як у звіра, що стримує рев.
Він уже потягнувся назустріч – рух майже невидимий, але такий справжній! У глибинах його сутності щось почало проростати – невиразне, барвисте, тендітне.
Квіти.
Тюльпани, несподівані у холодній осені, пробивалися крізь темряву, наче спомин про те, що тепло колись існувало.
Але в тій же глибині, де боязко починало проростати інше життя, заворушилося щось інше.
Темніше.
Холодніше.
Хижа лапа з гострими кігтями висунулася з нутра його власної тіні. Різко, без попередження. Схопила його за серце – так, що він ледь не задихнувся. Страх вихлюпнувся миттєво, як крижана вода.
«Шшш» – прошипіло щось, мов гадина, що чатувала там завжди і тільки чекала слушного моменту.
Він у жаху розплющив очі.
Осіннє сонце вже торкалося обрію. Повітря, ще мить тому тепле, вже дихало льодом.
Квіти хитнулися – і зникли.
Погляд двійника розтанув, мов імла.
Ой, як холодно! Занадто холодно! Так холодно, що спирало дихання, стискало груди.
«Нема дороги назад» – майнула думка.
А потім – тиша…
Та це був не кінець…
Лише пауза між ударом і відлунням.
Бо те тепло, навіть якщо лиш на мить, але уже торкнулося його. І від цього всередині щось змінилося – невиразно, майже непомітно, але невідворотно.
Він ішов додому і ридав так, що осінній вітер зупинявся і слухав. Сльози текли по обличчі, але з нього виривалося щось більше, ніж плач – щось старе, загнане під шкіру роками. Коли двері зачинилися за його спиною, темрява порожньої кімнати зустріла його, мов відлуння власної душі.
Він не витримав!
Закричав!
Голос розривав повітря, бився об стіни, падав на підлогу важким камінням. У цих криках було те, що він тримав у собі все життя – і чого навіть сам боявся торкнутися.
«Ма!.. Ма-а!..»
Він кликав її так, ніби вона могла почути. Ту добру, ніжну, покірну жінку, яка згасала поруч із жорстокістю батька – як свічка, задута на протязі. Його матір, котра все життя віддавала тепло тому, хто відповідав лише холодом.
О, це він пам’ятав надто добре: крики, грюкання, чорний погляд чоловіка, який називав себе батьком. Його вічну невдоволеність, тугу в очах матері й її тихе «Все добре, сину»…
Пам’ять хитнулася і вдарила. Показала йому його самого – малого, переляканого, але вже й тоді жорстокого! Як він повторював батькові жести. Слова. І навіть холод. Як кривдив ту, яка ніколи не кривдила його!
Згадка увійшла в нього, мов лезо. Кров’ю в цій рані була провина…
«Ма…де ти? Де ти…»
Він бігав із кімнати до кімнати, немов міг знайти її там, у кутку, де збереглася тінь її голосу. Цілував кілька старих, пожовклих карточок – обережно, як святині. На них вона була юною, світлою, ніби туман над ранковими озерами.
А потім – інша карточка. Батько.
На ній – жорстоке обличчя. Холодні очі, від яких він усе життя втікав.
Очі, які він бачив щоранку у дзеркалі.
Його очі.
Вибухнув приступ люті! Такої, що навіть кімната здригнулася! Тій карточці не було пощади! Пальці стискали її, рвали на шматки; шматували, ніби хотіли вирвати ті очі не з паперу, а з власної душі і крові.
Але виходу не було. Він метався кімнатою, як поранений звір у зачиненій клітці – рвав простір, задихався у власному минулому. Його дихання збивалося, думки сипалися, як сухе листя.
І раптом – усе стихло.
Тиша накотилася важко, глибоко. Він упав на підлогу, згорнувся, видихнув. Сльози висохли.
Повільно, мов за наказом Всесвіту, його тіло обм’якло. Очі злиплися.
І він заснув.
Темрява прийшла не як загроза – як покривало. Холодне, але знайоме.
Вона огорнула його, поглинула, затягнула в себе…
Не питаючи.
Не пояснюючи.
Просто темрява.
Просто ВІН.
І ніч, яка дивилась на це з байдужою, але чесною тишею…
Іноді йому здавалося: от-от у темряві промайне слабкий відблиск – мов лампа в чужому вікні, мов дотик долоні крізь сон, мов голос, який знає його справжнє ім’я .
Але світло згасало до того, як він устигав ступити крок.
Тепло не приходить за покликом. Воно завжди приходить коли хоче. Та все ж…
Іноді вранці, коли перший промінь сонця ковзав по його прим’ятому життям плечу, він ловив себе на думці: а раптом!...
Раптом тепло може не просто виринути – воно може знайти! І торкнутися… І тоді… Навіть вічна мерзлота тріскає, коли до неї хтось торкається по-справжньому!
Скільки разів він проходив цим колом? Відстороненість. Байдужість. Відчай. Самотність. Жорстокість. Тиша. Крик. Якийсь теплий промінчик, що з кожним разом згасав все швидше. Спустошеність. Межа…
Все повторювалося з точністю до болю – з такою точністю, що вже не треба було навіть запам’ятовувати. Тіло саме знало шлях. Душа – теж.
Він повертався, бо нікуди було йти. І з кожним колом щось у ньому стишувалось, стискалось, стиралось. Сили покидали його не ривком, а повільно, тихо, ніби вода, що витікає крізь тріщину.
Він знав: може настати момент, коли повертатися вже не буде кому. І ця думка не лякала – просто констатувала.
Його світ давно змерз настільки, що простір між ударами серця здавався безкінечно довшим, ніж саме життя.
Його шлях – лише тиша кола, яке крутиться далі, навіть тоді,, коли він уже майже не відчуває власних кроків…
Немає коментарів:
Дописати коментар