Тобі...

Мені так хочеться тебе в своїм житті,
Але тебе нема...
Минають роки, дні,
а я - без крил... Одна...
І сумно так, і пустота...
І б'ється дощ в вікно.
Я інша вже, зовсім не та...
Але все жду твоє тепло...
Ночами голос чую твій,
Твій образ бачу уві сні.
Де б ти не був - ти завжди мій!
Як не у цім, то в тім житті!
Так швидко промайнув той час,
Коли ти був і я була.
Майбутнє розлучило нас...
В житті моїм - завжди зима...

Марія

З неба струменів не дощ, а срібло,
Нещасна Марія зірвалась до світу.
Дочекалася, нарешті, свого свята.
Пішла вибирати на нього шати.
Надворі дощ струменів, як срібло,
А вона захотіла вдягнути біле.
Розшиті зорями, білосніжні шати,
Щоб у них невагомо над людьми літати.
Ішла по узбіччі, в багнюці ноги,
Та не було від того їй зовсім тривоги!
Бо дощ, як срібло, обгортав її тіло,
І воно над землею ніби летіло.
Аж тут назустріч хлопець красивий,
Що не дивитись на нього немає сили!
Втупила в нього безумні очі,
І вже нічого більше не хоче,
І окрім нього нічого не бачить,
Здуріла зовсім нещасна, наче!
А він байдуже чавкнув болотом,
Брудна вода її вдарила млотом!
Білосніжні шати повисли, як шмата,
І душа у секунді ніби розп'ята.
Злякалась Марія у грудях болю,
Бо знала, нещасна, недолю свою.
Машини по трасі, і дощ, як срібло...
Не одягне вже завтра Марія біле...
Скрипнули гальма... удар... і тиша...
І той красивий лежить, не дише...
Знала, нещасна, недолю свою,
Що зщезне кожен, хто завдав їй болю.
Її боялися і обходили,
Бо часто-густо там голосили,
Куди лиш кинула своїм оком,
На їй невгодних, хоч ненароком.
І як їй жити з цим прокляттям - не знає,
Бо кожен раз з усіма помирає.
Та нині буде не так, як було!
Бо ж недаремно біле вдягнула!
Нарешті буде вона щаслива,
Її прокляття змиє ця злива!
На дорогу метнулося тіло в білім,
І інші гальма заскреготіли.
Лежить Марія, як птаха біла,
Бо жити більше вже не схотіла.
За що прокляття на неї впало,
Що все не вгодне їй пропадало?
Тварини - дохли, вмирали - люди...
Нарешті цього більше не буде!
Лежить Марія у шатах білих,
А дощ, як срібло, все струменіє...
Змиває краплі невинної крові ...
За неї шепче прощальну сповідь...

І знов приходить та пора...

І знов приходить та пора,

Коли я плачу за тобою.

На небі зірок нескінченна тьма,

А мені бракує лиш одної...

І знов приходить та пора,

Коли листя опадає під ноги.

А я заблудилася в світі сама,

І не знаю до тебе дороги...