Так тихо навкруги... Шепоче листя під ногами...
А небо в хмарах і готове смутку сльози лить...
Спинити б цю красу руками!
Та час - біжить... Та час - лиш мить...

В повітрі - сум... І пахне вже прощанням...
Світ охолоне в білих снах зими.
Стоїть душа - між осінню й чеканням...
Де все - було. І більш нема весни...

Хоч барви ще тримаються у листі
І сонце сипле мідь крізь небеса, -
Ми знаєм: завтра віхоли сріблисті
Зітруть усе, що серце відчува...

Усі пішли...
А тиша - навісніє!
Немає голосів,
Нема обіймів...
Нема кому сказати - я живу!
Могили сплять...
І спогади, як тіні,
Блукають у осінньому саду...

Цієї ночі бились об вікно краплини-спогади,
Вже скільки літ, від осені і до весни...
І, як колись, за ними тиша недомовлена,
Безсонні ночі, вимолені сни...

 
Вже ранок сирістю і холодом залазить в душу,
У відблиску калюж минуле своє не знайти...
І кожен дотик крапель-згадок майже слушний,
Але не цього від дощів чекаєш ти...

Веселка зрине, ніби щось небажане,
Неначе радість в час, коли болить.
Здається, ніби знову все неназване...
І це мовчання згадками дзвенить...

Сумує дощ за втраченим минулим,
Спадає краплями з очей небес.
Йому болить усе, що ми забули,
І те, чого не сталось - теж...

 
Він пам'ятає дотик тихої розмови,
І кроків відгомін на самоті.
Йому здається, що ми разом знову,
Та ми давно уже не ті...

 
Сумує дощ за тим, що не збулося,
За тим, що мріяла душа дарма...
І кожна злива - сповідь, що проллється
За тим, чого між нами вже нема....