Ще трохи залишилося цього року. Зовсім трохи. Оглянутися не встигнеш – а вже за вікном все замете снігом і на екрані телефону висвітяться останні дні цього важкого 2022… І мимоволі згадується, з якою радістю у дитинстві відривав останні листочки календаря, очікуючи зимового дива – подарунків під подушкою від Миколая, новорічного бал-маскараду у школі, коляди… Якось так нечутно підкралося розуміння того, що Щастя – це відсутність Нещастя… Що Життя – це кожен новий ранок, коли збираєш своє розбите серце і вчишся вставати з Подякою за те, що живий. Коли усвідомлюєш, що відсутність дорогих тобі людей поряд – це нічого, це переживемо, лише щоб вони Жили, щоб у них не було біди. Тепер, як ніколи, змирився з тим, що в будь-яку мить дорога людина може піти не тільки з Твого життя, а й взагалі – з Життя. Що ми – лиш гості. Що життя – лиш мить. І ранкова роса – можливо, це всі ті сльози, які пролилися. А біла від морозу трава – то батьківська сивина. Земля кутається туманами, ніби хоче захистити себе від жорстокості людей. І ти теж хочеш закутатися у щось тепле, надійне, яке захистить від несправедливості, злості, цинізму. Може, це би мали бути материнські руки? Але їх нема… Давно вже нема… І тепер вже твоїх надійних рук та захисту потребують інші. Чи спішиш ти поділитися власним теплом, стати комусь опорою та захистом? Напевно, ти вже дожив до того віку, коли нікому не довіряєш, не віриш, нікого не підпускаєш близько до свого серця. Цей світ – суворий вчитель! І ти зашиваєш своє розбите серце тупою голкою сам. Забувши про те, що поряд – десятки, сотні, тисячі таких, як ти. І що життя – лиш мить.

Останні години найважчого в житті року... Короткого, ніби ота одна Перша, лютнева, доба. Довгого, як ціла вічність...Так хочеться, щоб він пішов і забрав всі біди і болі з собою. Залікував рани - на серці і на землі. І приніс - мир, спокій, силу, здоров'я! Щоб можна було видалити і з телефону, і з душі - Тривогу. І щоб при свічках ми сиділи тільки у романтичні вечори, з рідними людьми.
Я дякую всім, хто був поряд зі мною у цей важкий час. За те, що робили мої дні світлішими, ділилися добротою, дарували радість, за найважливіше питання: як ти? Бережи, Боже, моїх друзів! І нехай здійсниться наше спільне бажання - Хай Буде Мир!
З Новим роком! І хай не покине нас Віра, Надія та Любов!

Хочу поділитися однією історією. Вірніше, анекдотом з життя.Іде старенька вчителька по дорозі. Біля одного з офісів стоїть дорого вдягнений красивий молодий чоловік. Дивиться на вчительку і кидається її обнімати!
- Дорога Маріє Іванівно, як я радий Вас бачити! Як життя, чим займаєтеся тепер?
Марія Іванівна, розгублено:
- А хто Ви, я Вас знаю?
Молодий чоловік захоплено починає розповідати:
- Та це я, Володя, а Ви - моя перша вчителька! Я от зараз тут начальником, у цій фірмі. Одружений, троє діток, старша цього року школу закінчує.
Марія Іванівна здивовано хитає головою:
- Ой, дитино, та то ж скільки років вже пройшло! Як Ти мене впізнав?!
- Та по платтячку, Маріє Іванівно, по платтячку)))

Можливо, з цього анекдоту я зроблю не той висновок, про який подумали більшість людей... Для мене тут мова не про якісь матеріальні проблеми вчителів...
Є речі і є люди, які нам дорогі. З якими добре і комфортно, постійно, багато років поспіль. І не хочеться їх змінювати...

Зібрала в цей колаж фото трьох минулих років. Є одна дивна річ: перші два зроблені спеціально саме 14 грудня, в минулі роки. Вчора якраз фб підкинув мені Згадку. Але цю Згадку я побачила вечером. Ранком, чомусь зовсім несподівано, з перервою майже в рік, знов захотіла одягнути саме це плаття. А вечером побачила Згадку - себе, рівно рік назад, у цьому ж платті... Тому зробила ще одне фото через рік, біля своєї вишитої картинки..