Але тебе не змогла прочитати.
І сама я писала багато доволі,
Та про тебе не знаю, які слова підібрати...
Ти просто незримо присутній у кожному моєму слові,
І живеш у мені, як ромашки у полі...
Всі дороги від мене до щастя
Десь заблукали на поворотах до мрії.
Хоч інколи мені здасться,
Що я й справді кохати не вмію,
І ромашки хиляться в полі
Як і я перед ударами долі...
Я даремно складала букви в слова,
З них виходило лише твоє ім'я...
Мою мрію чекав провал,
А як я без неї? Не вмію...
З ромашок байдуже хтось пелюстки обрива...
Ніби їм знати, коха? Не коха?
Я - тебе? Боже, звісно! Любила!
Лиш не так, як п'яниця жадає пару грам зранку!
Якщо б ти був рана - я б бинтом тебе накрила,
Між життям і смертю була би ланка.
Ромашка, пошарпана, тихо вмирала,
Бо насправді чи люблять - не знала....
Від цієї любові можна було зійти з розуму!
Від самої себе втекти навічно.
І я вирішила за місяць написати прозою
Про будь-що інше, про що ніхто не пише.
Де не буде ні слова про тебе,
А лише про ромашки, що люблять небо!
Я творила щодня, писала про все підряд,
Мій роман був набором беззмістовних фраз.
Я сміялася й плакала невпопад,
І за сорок днів мій запал згас...
Так абсурдно писати про ромашки,
Коли на душі сумно і важко...
Я сіла читати свій роман учора,
І в куточках очей появилась сльоза...
Бо з рядків до мене говорить
Твоє ім'я, повторене сотні раз...
Без ромашок немає поля,
А без тебе - моєї долі...
