Ти знаєш, Тату... та гора,
Яку Ти так любив... її нема...
Вірніш, не так... Вона стоїть,
Але її закрив великий дім...
І осінь вже не подарує нам
Її жовтогарячого тепла...

Ти знаєш, Тату... в нас - війна...
Який вже рік не видно краю їй!
І сили зла руйнують світ,
Який Ти над усе любив...
Десятки тисяч ненароджених життів
Ангелами живуть на небесах...

Ти знаєш, Тату... я - одна...
Та завжди відчувається Твоя рука,
Яка веде мене в житті...
Я чую голос тихий Твій...
О, Тату мій! Як добре, що не бачиш Ти
Усе це зло, яке панує на землі...

А хто сказав, що вже не літо?
І що усе уже минуло?
Що все життя вже пережито,
І що тепер - лиш згадки з сумом?

 
Та ж кожен день життя вирує!
Як і раніше - сонце сяє!
Хіба черстві життя не чують!
Життя дивує і буяє!

 
Забуду про роки минулі,
Де замість принців бігли коні)
Ще мої мрії не поснули,
Лиш тільки були на припоні.

 
І десь на тому перелазі
Немов колись, у юні роки,
Я буду виглядати князя,
Щоби повів у світ широкий)