Не шукайте мене тут. Бо...
13 червня 199n року я померла. Моє тіло блискавкою метнулося вниз і розтеклося на гарячому асфальті червоною плямою. Душа з балкону 6го поверху спостерігала за польотом тіла. Зазвичай, буває навпаки: тіло лежить, душа літає, а тут - ось так... Недовгий політ завершився. Пляма розтікалася. Шеренга прикрашених квітами та кульками машин зупинилася, з душерозриваючим ревом. В передній машині відкрилися двері і з неї вийшов високий стрункий хлопець у світло-синьому костюмі. Кинув погляд на на 6й поверх, обійшов машину, відкрив інші дверці. З них випливло якесь мініатюрне створіння, схоже на білу хмарку. Він підхопив її на руки і ступаючи по червоній плямі мого тіла, заніс у студентську їдальню. В інших машинах теж почали стукати дверцята, з машин виходили галасливі компаній і всі, зі сміхом та жартами, йшли по мені, заходили в двері їдальні, піднімалися на 2й поверх. Ніхто не бачив, що їхні ноги в крові...
13 червня 199n року я померла. Моє тіло блискавкою метнулося вниз і розтеклося на гарячому асфальті червоною плямою. Душа з балкону 6го поверху спостерігала за польотом тіла. Зазвичай, буває навпаки: тіло лежить, душа літає, а тут - ось так... Недовгий політ завершився. Пляма розтікалася. Шеренга прикрашених квітами та кульками машин зупинилася, з душерозриваючим ревом. В передній машині відкрилися двері і з неї вийшов високий стрункий хлопець у світло-синьому костюмі. Кинув погляд на на 6й поверх, обійшов машину, відкрив інші дверці. З них випливло якесь мініатюрне створіння, схоже на білу хмарку. Він підхопив її на руки і ступаючи по червоній плямі мого тіла, заніс у студентську їдальню. В інших машинах теж почали стукати дверцята, з машин виходили галасливі компаній і всі, зі сміхом та жартами, йшли по мені, заходили в двері їдальні, піднімалися на 2й поверх. Ніхто не бачив, що їхні ноги в крові...
Червнева жара підсушила пляму і її майже не було видно. Спускалися сутінки. Зал їдальні засяяв вогнями. з відкритих вікон лилася весела гучна музика. А душа вже котру годину металася на балконі і не знаходила собі притулку... Це було зовсім неправильно! Тіло померло, а душа жила і боліла! І боліло там, де колись було серце...
Ще не так давно мучилося болем і тіло. Багато болю воно мало, ой як багато! Ще з того першого дня, коли вперше перетнулося з іншим тілом. Тим самим, яке сьогодні, безжально, пройшлося по ньому, покаліченому і розбитому, і навіть не помітило, що йде по крові, яка пролилася з його вини! Та зустріч була несподіваною, але, в принципі, закономірною, адже це так природно, коли у 19 років перетинаються чужі тіла, щоб потім стати єдиним. Та не в цьому випадку! Тіла тільки на мить зіштовхнулися, а потім розійшлися.
Було гаряче літо. Це тіло, яке зараз підсихало брудною плямою на гарячому асфальті, зіштовхнулося з іншим тілом, яке шептало про кохання і осипало поцілунками. Від незвіданої ніжності і ласки воно перетворилося на податливий пластилін і набувало нових форм і станів у чужих вмілих руках, розтікалося бездумно і безповоротно. Тільки інколи, коли траплялися ночі, не наповнені іншим тілом, приходив біль і якийсь жаль. Навіщо? Що робить моє тіло в чужих руках, що роблять чужі руки з моїм тілом?! Душа докоряла і мучила, аж до сліз! Але все продовжувалося. До наступного зіткнення з тим першим тілом. Одного погляду було достатньо, щоб зщез весь світ, а в ньому залишились тільки два наші тіла! Гарячий шепіт звучав неземною музикою, очі - сіяли зірками, а душа відчула, що таке рай. Та ненадовго. Де два тіла - зароджується третє. Як грім серед ясного неба! Не треба! Дитинко, ти не від того прийшла, не хочу! А те моє кохане тіло стояло на колінах, цілувало руки, дивилося знизу вверх в мої очі і благало: залиш! Буде нашим, нашої любові стане на трьох!
Ти вбивав мене цими словами вперше... Душа ридала від розпачу, від ніжності, а тіло стікало кров'ю вбитого, ненародженого життя...
Ти вбивав мене вдруге - ти вперше заломив моє тіло і заспокоїв його біль не ніжністю, а грубістю. Дивно - в цьому був кайф. А у моїх сльозах було все: жаль, каяття, любов, полегшення, розпач....
Найгірше було попереду... Після цього ти вбивав мене щодня, щотижня. Ти жорстоко рахував - от уже би три місяці було, чотири, воно би рухалося, вже би був ось такий животик... Ти доводив мене до ридань і ридав зі мною. Нащо?! Але в цьому був якийсь кайф!
Ти продовжував мене вбивати - розказував про інше тіло. З яким ти зіткнувся. А воно, крім тебе, ще не знало нікого. І ти його боготворив! А потім приходив до мене, розказував все до найімтимніших деталей і ... залишався зі мною! Бо я - твоя кара, твоя згуба, твоя мука, твоє життя!
Зрештою, 13 червня, я померла... Ти не помітив. Інше тіло, не моє, з'єдналося з тобою, як ти думав, назавжди....
На землю опускалася нічна прохолода. Душа тихенько, легенькою хмаринкою, опустилася на асфальт. "Вставай, дурне!" - торкнулася тіла. "Не роби з себе жертву, само винне!" - докоряла сумно... Тіло зі стогоном почало формувати контури на вже темному асфальті...
"Живи, я прошу тебе - живи! Адже якщо зараз ти не зберешся, не встанеш - ти так багато всього не довідаєшся! Ти не будеш знати, що він прийде знов до тебе, буде просити про любов. А ти не приймеш. Що він покине її, встромивши ніж у своє тіло, і лиш чудо врятує його. Що за 20 років життя знов зведе вас і він осипле тебе ніжністю... Зрештою, що не судилося вам щастя, бо ви так і не зійдетеся. І за 25 років він піде назавжди.... Від всіх... І ті дві жовті хризантеми, які ти купуєш щороку 5 жовтня, але не маєш куди їх віднести - зрештою, ти їх віднесеш... Йому... Скажи, ти хочеш це пережити?! Тоді - живи! Живи! Встань і танцюй під цю нічну музику його весілля! Бо це - ще не найбільший біль твого життя!!!"
