Тобі

Буду тобі вулканом і океаном,

Розтоплю лід і вогонь погашу.

Буду тобі я і ввечір, і рано,

Лиш щоб не бачив, як я плачу...

Буду тобі снігом і катаклізмом,

Веселкою в краплі життя забарвлю.

Лиш ти не дивися байдуже чи грізно

На те, що я вмію і знаю.

Вбивай у собі що ще не вбито,

Вмирай усоте від свого болю.

Побачиш сонце, росою вмите,

В його усмішці побачиш долю...

Не плач

Не плач, моя рідна дитино...
Не всі ще птахи відлетіли...
І сонце ще навіть не спало,
І навіть тебе ще не гріло...

Не плач, моє сонце осіннє,
Ще літо надворі минає...
Ще буде нам пахнути сіно,
Ще ранок від нас не втікає.


Не плач, моя зоре вечірня,
Я твого ще світла чекаю!
І твоє далеке проміння
Надію в мені воскрешає!

Тримай мене

Коли я стомлюся від того, що не знаю,
Тоді я піду... І мене не знайдеш...
Себе не відшукаєш в моїм серці,
Бо все минеться...


Сльозами дощ оплаче втрату,
Та моє серце не болітиме на згадку...
Достатньо лиш відчути чужі губи,
І тої казки вже не буде...

Тому тримай мене, благаю, рідний!
Щоб не пішло усе безслідно!
Я хочу залишитись, та вмираю...
Бо я не знаю..

Наш вік

Ми не будемо завжди такими, як зараз... Сьогодні - вже не такі, як вчора, а завтра - будемо ще іншими... Вчора - були щасливими, завтра - нас може вже і не бути...

З віком міняємося - зовнішньо. Чи з віком? З горем... За день можна постаріти на 10 років.

Але щось залишиться незмінним.

Це - наше серце. Яке однаково боліло і в 20, і в 30, і в 40... І до останнього подиху!

Це - наша душа. Яка, навіть з безліччю рубців буде сподіватися щастя. Навіть, скована страхом минулого болю, буде чекати на політ.

Це - наші очі. Навіть, втративши різкість від сліз - засвітяться радістю, дивлячись на дороге. Їхній колір не змінить зима, а кожна нова весна  даруватиме їм нове тепло.

Це - наші губи. Які завжди будуть пам'ятати перший поцілунок і перше "Люблю"! І завжди будуть готові, і вдесяте - як вперше!

Наші руки - навіть вкриті морщинками і прожилками вен, навіть стомлені і спрацьовані - вони завжди будуть так же обнімати дорогих людей і так же будуть тремтіти від щастя!

То хіба наш вік - то наша біда? Ми ніколи не міняємося!

Промінчиком світла у твоє віконце
Утікала крізь пальці піском
Зітхала прибоєм і пахнула сонцем
І щезала літнім дощем
У розкутості тіло ридало
Час залишав на волоссі свій слід
Не здійснилося і не настало
Розчинилося в піні морській
І цей смак на губах то не море
І ця ніч без зірок то не сон
Блискавиці душі сховались від шторму
У байдуже тепло тимчасових долонь

Дощі...

на іншому краї землі
когось зігріває сонце
а тут зачастили дощі затяжні
і обрій не видно в віконце
в душі зачастили дощі затяжні
і літо теплом не зігріє
вмирає вже вкотре щось світле в мені
бо жити з дощем не уміє

Тричі тобі являлася любов...

Коли мені було 25, а тобі - 43, ти розказував мені про любов. Що являлась вона тобі тричі.
Марія Павлівна несла, хитаючи повними боками, дві величезні сумки, з яких стирчали довгий батон, пір'я зеленої цибулі, морожена риба, пляшки з молоком і ще невідомо що. Аякже, вдома чоловік голодний, і дочку вчора привезли з роддому, тож вона, пані Марія, у своїх 41 - вже бабуся! Хто, крім неї, нагодує всіх голодних і напоїть всіх спраглих! Спішить, додавши до своїх 120 кілограм живої маси ще зо 20 кілограм у сумках!
Ото вона, твоя перша, з рожевого комбінезончика у садочку вилуплена, криклива-галаслива Муся? Вона, з тоненькими ручками-ніжками, густим чубчиком-чілкою і двома косичками? Боже, що час з людьми робить!

Дощ - це сльози неба, коли його зрадило сонце...

Неоднозначне...

Ритм стукіт
серця роз'єднує
час вбиває
самотність відходить
в невідоме відомим
шляхом неходженим
незвіданим болем
защемить залишене
минулому на поталу
злим язикам
І усміхнене сонце
встане ранком
здивоване вчорашнім
дощем...

Крила

Ви знаєте, які у літа крила?
Це час стрімкий, який, мов мить, летить...
Це павутиночок вітрила,
Це - як струмочок дзюркотить,


Тече, минає, не вертає...
І ліс дитинством шелестить.
Чебрець з котушок почуття зриває,
І щастям накриває вмить...