Марія Павлівна несла, хитаючи повними боками, дві величезні сумки, з яких стирчали довгий батон, пір'я зеленої цибулі, морожена риба, пляшки з молоком і ще невідомо що. Аякже, вдома чоловік голодний, і дочку вчора привезли з роддому, тож вона, пані Марія, у своїх 41 - вже бабуся! Хто, крім неї, нагодує всіх голодних і напоїть всіх спраглих! Спішить, додавши до своїх 120 кілограм живої маси ще зо 20 кілограм у сумках!
Ото вона, твоя перша, з рожевого комбінезончика у садочку вилуплена, криклива-галаслива Муся? Вона, з тоненькими ручками-ніжками, густим чубчиком-чілкою і двома косичками? Боже, що час з людьми робить!
А дружину твою я знала... Красива пані! Висока, з густим чорним волоссям, така вся повільна, виважена у словах і вчинках... У глибоких карих очах застиг смуток. Знаю, вона чекала 15 років... І ти чекав... Нестерпних 15 років віри, надії, сліз, зневіри та розпачу. Ще ніби недавно, ти прилетів на крилах і кричав всім навколо: так, я буду батьком! Ти сміявся і плакав, дарував жінкам на роботі усмішки та квіти, щедро розливав всім шампанське, обливаючи руки піною, заговорив віршами і скакав, ніби хлопчисько, по сходах. У своїх 40 ти спізнав щастя!
... За пів року після того світ здригався від розпачливих звуків духового оркестру... Голосно в зимовій тиші стукнули замерзлі грудки землі по кришці гробу... Пішла твоя Оленка, залишивши по собі діру в твоєму серці і в твоєму бюджеті. Нема таких грошей, які би закрили рот ненажерливій саркомі...
Два роки чи два дні? Спитати б тебе - ти б не відповів. То була екскурсія до пекла. П'яні дні, провалля в ніч, болючий ранок. Брудне, нестрижене волосся, зарослі сивою щетиною щоки, сорочка не пам'ятала порошку, а черевики - щітки. Приходив у забутті на роботу, дратувався поглядам, краєм вуха вловлював чи то співчутливий, а чи осуджуючий шепіт, а думав тільки про одне. Додому! Скоріше би до неї, своєї любої Оленки! Поговорити з нею, заспокоїти, доторкнутися вустами до холодних рук ... на фотографії ... і ... випити за її здоров'я!
Я знала про це, хоч ти ніколи нікому про це не говорив. Ти мені здавався немічним старцем. Сивим і розбитим горем... Якось мимоволі захотілося допомогти, хоч чимось, ну хоч би пригостити домашньою випічкою чи що...
Одного разу я, як завжди, принесла пиріжки і вдавано безтурботним голосом закликала тебе на сніданок. А серце від жалю розривалося. Ти, схоже, вже привик снідати зі мною моїми "витворами мистецтва" (чесно кажучи, я тепер усвідомлюю, що нормальна людина від такого би відмовилася, бо витвори були то підгорілі, то сируваті...). Прийшов зразу, а очі світилися ... щастям! "Ходи, щось покажу!" - і аж підморгнув, показуючи сумку. Я, трохи насторожено, заглянула тобі через плече. А в сумці сидів... маленький, тремтячий зайчик!
... Пройшло ще пів року. Тебе було не впізнати! Вимитий і напахчений Шипром, штани на кант і біла сорочка. Акуратна борідка і стрижка. А головне - очі! Вони сміялися, як три роки назад. Ти знов розливав шампанське, яке текло мені по руках і говорив віршами. Я, розгублено ховаючи обличчя у жовтих трояндах, які ти щедро і періодично вирізував для мене зі свого квітника, слухала про те, як
Тричі Тобі Являлася Любов....
Немає коментарів:
Дописати коментар