Ніде нікого. Я і тиша.
Село ще спить. Щойно світає.
Лиш вітерець тишу колише...
Життя минає...
Дорога вверх. Роса й тумани...
Шлях не важкий, як є мета.
Вершина близько і так манить!
Іду одна.
Я бачу небо, бачу сонце,
І ніби цілий світ - в мені!
Щаслива, певно, я по вінця!
Чи ні...

Остання ниточка, що тримала від падіння -
Обірвалася... ти летиш у прірву...
Без надії вижити, втративши зчеплення з часом...
Твоє падіння несподіване і невчасне...

 
Краплі легше - вона, розбившись, не помирає,
Падає мить, а після неї все розцвітає....
А ти просто летиш і не видно кінця падінню,
І не знаєш, виживеш чи помреш, бо кОму яке везіння...

 
Ти можеш вибирати, як тобі летіти:
Чи, як камінь, щоб і себе і інших, вщент розбити.
А чи метеоритом, осяявши шлях, світити,
Даруючи іншим надію й бажання жити...