Ще трохи залишилося цього року. Зовсім трохи. Оглянутися не встигнеш – а вже за вікном все замете снігом і на екрані телефону висвітяться останні дні цього важкого 2022… І мимоволі згадується, з якою радістю у дитинстві відривав останні листочки календаря, очікуючи зимового дива – подарунків під подушкою від Миколая, новорічного бал-маскараду у школі, коляди… Якось так нечутно підкралося розуміння того, що Щастя – це відсутність Нещастя… Що Життя – це кожен новий ранок, коли збираєш своє розбите серце і вчишся вставати з Подякою за те, що живий. Коли усвідомлюєш, що відсутність дорогих тобі людей поряд – це нічого, це переживемо, лише щоб вони Жили, щоб у них не було біди. Тепер, як ніколи, змирився з тим, що в будь-яку мить дорога людина може піти не тільки з Твого життя, а й взагалі – з Життя. Що ми – лиш гості. Що життя – лиш мить. І ранкова роса – можливо, це всі ті сльози, які пролилися. А біла від морозу трава – то батьківська сивина. Земля кутається туманами, ніби хоче захистити себе від жорстокості людей. І ти теж хочеш закутатися у щось тепле, надійне, яке захистить від несправедливості, злості, цинізму. Може, це би мали бути материнські руки? Але їх нема… Давно вже нема… І тепер вже твоїх надійних рук та захисту потребують інші. Чи спішиш ти поділитися власним теплом, стати комусь опорою та захистом? Напевно, ти вже дожив до того віку, коли нікому не довіряєш, не віриш, нікого не підпускаєш близько до свого серця. Цей світ – суворий вчитель! І ти зашиваєш своє розбите серце тупою голкою сам. Забувши про те, що поряд – десятки, сотні, тисячі таких, як ти. І що життя – лиш мить.