Моя мила дівчинко, стільки вже днів я не знаю, куди іду...
Я - уламок з минулого, бліда тінь... Корабель в чужому порту...
Залажу в машину, включаю пічку. Ноги мерзнуть, скло покрите вологою...
Я живу, як і всі. Працюю, п'ю... Ночами мучуся холодом.

 
Я звалився в провалля. Не став нікому зіркою. Мені - за сорок, і справи - лайно.
Поряд - брешуть на кожному кроці, всі одягнуті в маски давним-давно.
Я мрію про море, який вже рік. Сіль і волога на язиці.
Я хочу стати піском, білою мушлею у твоїй руці.

 
Моя мила дівчинко, у таких, як ми - стосунки пропащі.
Після нас мене мучила спрага, але ти була з усіх - найкраща.
А тепер от, знаєш, сиджу в машині. Тільки радіо, ніч і курю...
Поряд - твій силует невловимий, і губи шепочуть мені - ну і дурень!

 
Та й справді, я говорю з тобою, як помішаний, вдивляючись у темінь.
Одягаючись у давніх заміжніх подруг, застібаючи ремінь.
Вони усміхаються, пахнуть Діором - побачимось як-небудь?
А я виходжу, і мене трясе. І гіркота не дає вдихнуть...

 
Тому, що більше не буде, рідна, такого, як у нас:
Щоб сміх до ранку, і солона шкіра, шовковиста, як атлас.
Щоб близькість і біль, і таке єднання - словами не передати!
Моя мила дівчинко! Я умираю! Пора уже б перестати ..

 
Я клянуся, що якось нап'юся, приїду до тебе, зламаю свій страх!
Ти не скажеш ні слова. А я скажу, що все ще пам'ятаю твій смак.
Фотографія вигоріла, фарба сиплеться... Боже, як ти тут ночуєш?!
Я привіз тобі дві хризантеми... Не мовчи, благаю! Ти чуєш?!