Літня спека вимотала всі сили і в думках билися лиш 2 бажання: прохолода і сон. Але розуміла, що прийдеться чекати ночі і змирилася.
Під'їхав автобус. Очікувала багато людей та неймовірну задуху. Проте він був майже порожній, та ще й відкриті всі люки і вікна. Сіла. Ми рушили. Вітер весело бавився фіранками, потоки прохолодного повітря літали над нашими головами, приємно торкалися гарячого і вологого від жари тіла. Ой, як добре! Насолоджуюся кожною секундою, радію від швидкості, вбираю зором чудові краєвиди рідної землі. У думках щось таке легеньке та світле, яке б назвала одним словом: щастя!
Десь за пів години, у якомусь безіменному селі, обабіч дороги стоїть бабця в чорному, худа і пряма, як тичка... Змахнула рукою, автобус зупинився. Переді мною - три вільні місця. Але вона йде до мене. Знехотя посуваюся до вікна... Сіла поряд. Якісь дивні рухи вловлюю бічним поглядом. Стає ніяково... Бабуся розстібає на грудях свій чорний халат... Починає щось шукати у сумці... Шукає довго... Не знаходить... Щось падає мені по нозі... Вітер тріпоче її білою хустиною. З острахом промайнуло: ану ж зараз скаже закрити люк! Мені біля вікна майже не дує. Схиляюся, щоб підняти те, що впало. Спочатку здалося, що то - відкритий кошельок з великою кількістю купюр. Коли ж взяла у руки, то збагнула: ні, це книжечка! Новий завіт. Бережно подаю його бабусі. Вона розсипається у подяках, починає мені гладити руки, намагається заглянути в очі... Розгублююся.... Якось мені незручно, не надто приємно... Прихиляюся до холодного скла і роблю вигляд, що сплю. Я ж так хотіла спати! Але прохолода і цікавість до поведінки попутниці забрали мій сон. Ледь привідкрила очі і продовжую слідкувати за нею...
Бабця метушиться...
Щось вибирає з сумки, замотує у хустинку, знов кладе у сумку...
Знов щось вибирає, розмотує пакуночок з газети...
Мені в ніс вдаряє різкий запах.
І в цей же час щось вдаряє мене по нозі.
Різко нахиляюся. Під ногами - знов Біблія! Підняла і не спішу віддавати. Обертаюся до бабці і дивлюся прямо на неї. І... мені захотілося закричати! Промайнула думка, що зі мною щось не те від спеки...
Її халат розстібнутий до пояса. А під ним... З-під нього ... зяє чорна пропасть... Чорна! Яма! Вугілля! Боже!!!
Бабця швидко стискає у жмені на грудях халат...Я покриваюся холодним потом... Відчуваю, як починаю труситися, аж зуби стукають... Так у мене завжди від страху... Бабця однією рукою стискає халат, іншу - простягає по Біблію. Її очі широко відкриті, вони такі великі, прозорі, кольору гречаного меду... І я бачу, що це зовсім не бабця! Це - жінка мого віку, ну, може, років на 5-7 старша. "У неї дуже великі руки!" - проноситься у голові. Вона забирає Біблію, знов прагнучи мене погладити. "І холодні", - знов думка про її руки...
Тулюся до скла і ніяк не можу вирівняти дихання. Мені починає здушувати горло, щипати у носі та очах...
Тихо шелестить поряд голос жіночки: "Я Вам заважаю? Вибачте мене! Може, у Вас алергія на цей запах?"
Я киваю головою - мовляв, ні. Вона продовжує: "Багато хто не переносить цей запах"
В мене, помимо моєї волі, зриваються слова: "Та що ж не переносити? Чебрець, арніка, м'ята, деревій, звіробій " - боже, це я говорю?!
Жіночка радо киває головою: "Так, так, арніка, нагідки - воно таке помічне!" Я мовчу...
Нарешті, хвилин за 40 нашої подорожі, жіночка знайшла, що шукала. Знову ж бічним зором вловлюю у її руках біленьку баночку. Вона пальцями дістає з неї мазь і ... розсуває халат. Починає тою маззю змащувати те місце, де у жінок груди... Я вже просто закрила очі... Відчуття щастя пропало...
За якийсь час автобус зупиняється, приїхали в якесь місто на автостанцію. Заходять троє хлопців. Обвітрених, загорілих, бородатих. У одного - гарна стрижка, двоє інших - з патлами до пліч. І не жарко їм!
Рушили. Їдемо. Копаюся у своїх думках і відчуттях... Терпкий запах чи то трав, чи то мазі... Чорна яма на місці грудей... Холодний дотик до моєї руки... Та чого ж так навалюватися на моє плече, ну жарко ж! Відкриваю очі і знов мною аж тіпнуло: жіночка невідривно дивиться знизу вверх на мене! Сперлася на моє плече, майже лежить на мені і дивиться... Повела плечем, відвернулася до вікна... Не хочу спілкування з такою дивною жінкою!
Чую - один з тих хлопців починає захоплено говорити про нічне сходження на Говерлу. Про грозу на вершині. Про захід Сонця і що воно було більше за людину! Думаю - ага, вішай комусь лапшу, Сонце - більше за людину! Так я і повірила! Чую - моя попутниця теж не вірить! Виявляється, то їй так захоплено хлопчина розказує про свої мандри. "Та ось я Вам фото покажу!" - і починає показувати всю галерею. Заглядаю і я. Ого, справді! Чи це якийсь спецефект, але Сонце дійсно на весь екран, а на його фоні - чоловік з розкинутими руками. Неймовірно красиво!
"А чи застібнула жіночка халат?" - якась дурна думка.... О, не тільки застібнула, але ще й піджак одягнула і він теж застібнутий на всі ґудзики. Як то я цього не помітила, коли вона одягалася? І звідки той піджак взявся? Та що мені до того...
У рев мотора, як тиха пісня, вплітається мелодійний голос:
- Ой, хлопчики, все у руках Бога! То він вам дав щісті ту красу уздріти, і шо не заблудилисі у грозу, і шос'ти встигли на цей автобус. На все - волі Божа!
Хлопчина мовчить. Мабуть, роздуми про бога йому ще чужі...
А голос жіночки, як сухе листя... Шелестить тихо...
- Йой, діточки мої! Якби не Бозя , не сиділа би м тут, коло вас... Біда зі мнов сі стала... Певно, й не чули'сти про саркому? Най пан Біг боронит каждого, би'сти й ни знали ніколи сеї біди. Дітки, дітки, який цисе страх, коли тобі лиш за 40к, а дохтур каже: пізно, читвирта стипінь, всьо... Де Ви раньше були...
А де'м була... Ґаздівство, корова, свинє , кури, поле, робота. Чоловіка'м ни мала. Молодість минула. Та вже ім і не хтіла. Ади, таке вічно: фустка, халат, кальоші, тай роботИ, роботИ...
Але сусідський Іван увдовів тай став д'мині завиртати. Шось поможе, ади, дров нарізав, нарубав, сіно коним звіз. То я гроші спочєтку давала, не хтів брати. А вітак і чарчину налила , сала нарізала, гостимосі. А хлоп файний, моцний, навіть ше й не сивий. Щипнув мине тут'во, під пахов. Йой, як заболіло, аж ім вівкнула! А він смієсі: видно, Анничко, шо ті не вілоскотали!
Але'м не дала йму лоскотати, відправила'м д'хаті.
Пішла'м сі мити, тай певно перший раз за ціле житє стала'м сибе в люстро роззирати. Худа'м завжди була. Ну тай ни видно ні по чім, шо мині за 40. Лиш такі сі дивлю - шо мине так заболіло, як ущипнув? Йой! Ей... Шо вам буду говорити.. Біда, дітки, біда... Але, думаю, - нічо, розійдесі. А воно - нє! Пів року'м ждала . Івана віднадила'м, кажу - нє. Поняв, не ліз.
А тота біда росте. Груди - як каміннє сі зробили. Вже як гній потік - тогди ім поїхала в больницю. Дохтур сказав - всьо, де с ти раньше були...
Їду д'хаті, вже знаю, шо мій вік недовгий. Їду в автобусі і так голошу, шо аж вию! Так мині сибе жєль... Не звиділа'м щісті. Ні любови, ні дітий, ні душі рідної, би хоть хто притулив мине д'собі...
Якась жіночка городська сіла д'мині тай питає:
- Пані, чого плачете ?
Ото я їй все і повіла. Віслухала. Вітігла тилЄфон тай дис дзвонит. Каже:
- Влад, ти на прийомі? Ага. Так. Добре. За три години будемо!
І д'мині:
- Жіночко, не плачте, їдемо зі мною, Вам допоможуть!
Я шось хтіла'м казати, шо маржина не порана , а вітак думаю: "як умру - то хто ме порати!"
- Най буде, пані, їдемо, - кажу.
Зцілив мине, діточки, той Влад!
Ади, так зразу: аналізи, знимки - все бігом за один день зробили, у файну палату поклали, їсти доброго дали. Систричка приходит, лиш питає, чи я ше шось ни хочу. Ніц ни хочу, поїла'м, помиласі, ліжко свіже - уснула'м. На другу днину Влад мине кличе д'собі і говорит:
- Операція негайно! Шанс є!
Шанс є.... А отут, - торкнулася свого плоского переду , - вже нема ніц...
- Іван якось взнав, шо сі зі мнов стало. В другу область приїхав, найшов мине! А я жива, але голошу: й так ім худа була, а то вже такі дошка, все зчімхали до кісток, ребра сі світє... Не хочу 'го видіти, але ходит, гранати-помаранчі носит. Пішов до готелю, жив там місіць, поки мине лічили... Я вже сі навіть не питала за свою маржину, думала - вгинуло все голоднов смертев. А він д'хаті дзвонит і все знає. Каже:
- Анничко, не гризисі, всьо файно. Моя донька все тобі порає, худібка не бідує.
Я вже знов голошу, але від щісті, шо всьо так файно. Шо не дала Боженька нам згинути.
І таке, дітки. Вже третий рік жива ім. Але на пушкі їжджу шо-пів року. Спалили мині всьо... Пиче тай болит... Ади якраз тепер їду д'хаті. Мастю мащусі, трави п'ю. Ходим з Іванком лісами, збираєм. Не думала'м, шо в такі біді буду така'м щіслива!
- А вас най Боженька береже, хлопчики! І Вас, пані, тоже, - обертається до мене.
Я, застукана зненацька її поглядом і побажанням, якось мимоволі гладжу їй руку... Кажу:
- Як добре, що у Вас все добре! Найгірше - позаду!
А в голові за одну мить проноситься моїх 10 шкільних років:
- плач моєї мами, коли мені 6;
- перша її операція, коли мені 8;
- друга її операція, коли мені 9;
- третя її операція, коли мені 14;
- її плач, коли мені 15, бо померла її подруга по палаті і по хворобі;
- купка її волосся на етажерці;
- мамині сльози, коли мені 16, бо помер від онко її лікар:
- щоденні мамині походи в ліс, бо лікарі наказали багато ходити;
- десятки кілограм яблук і десятки трьохлітрових банок кислої капусти, бо вони допомагали при тошноті;
- пантенол на чорну, спалену шкіру;
- а, головне: щоденний макіяж, доглянуті руки, пошитий по фігурі одяг.
Вона не здавалася! Чи вірила? Так! Бо інакше - не було би тих 10 років боротьби...
Мені стає так соромно, що я не захотіла говорити з цією дивною жінкою. Так би й обняла її, прихилилася, як до своєї, давно втраченої, мами...Але ж... Вона - молодша за мене!
І, скоріш за все, щасливіша! Бо лиш той, хто виходить переможцем у боротьбі, сповна відчуває щастя!
Я приїхала. Вона - поїхала дальше.
Сиджу і думаю: як вона там зі своїм Іванком? Де і які трави збирають? Чи доглянутий город і не голодна маржинка... І чи дуже болить її... І чи довго їй... Саркома... І нема на тебе вакцини, суко!
18.07.2021
Немає коментарів:
Дописати коментар