В один момент, коли мені усе набридне,
Я стану знов сама собою -
Навчуся говорити з тишиною...
Закрию душу, повну болю!
Де зрозуміють мої сльози чи мій смуток,
Не будуть докоряти, що над жартом не сміюся?
Де будуть розуміти цінності в моєму серці?
І не посолять біль мій, не поперчать!
Ніхто й ніде! Я пізно це збагнула!
Тому - кінець! Я все пройшла і все відчула!
Тому уже нарешті - досить!
Тепер нехай душа сама біль носить!
Несе у гори, на вершини,
Де я не стріну жодної людини!
Там я сама і покричу, і поридаю!
І ліс це прийме, заспокоїть, знаю!
Ніхто й ніде вже не почує, що в душі!
Бо всі - далекі і чужі.
Я скільки років душу закриваю!
Та вічно у ній протяги літають...
Я, як завжди... наївна і відкрита...
Ніби ще мало мене бито.
Нині - ридаю... Завтра - вірю...
Не вмію жити я, не вмію....