Непрощення...

Появився нізвідки зненацька, усмішка щира - Сонце, привіт!
Прости мене, рідна, що на вічність пропав!

Життя зламало мене, не милий мені білий світ...

Я не знаю, як без тебе жив... чи то, вірніш, виживав...

Чуєш, говорить, я без тебе вдихнути не можу, не їм і не сплю...

А ночами кричу і вию до хрипоти...

Я ледь від розпачу не вліз у петлю!

І як я не знав, що мій сон і повітря - це ти!

Колись я думав, що не варто тобі зі мною, і мені...

Що не знайти грішне щастя на цій землі...

Та раптом збагнув якось у погоні за вітром і метушні,

Що рай існує, і він весь - лиш в тобі!

Прости мене, рідна, що так болюче було все поміж нами...

Я так завинив, прости мене, чуєш, благаю!

Повзу, як собака, з перебитими ногами...

Ти порятуєш мене, я вірю, я знаю!

І цигарки ламаються, не горить запальничка.

Ловить за руку - ти простила мені?

Відводжу свій погляд у сторону знічено...

Так, кажу, простила... А очі ховаю, бо - ні...

Ти хочеш знати, як я жила без тебе, як змогла?!

Як своє серце розбите зі шматочків зшивала?

Як мене мучила пам'ять, липка, як смола!

Ти хочеш знати, як було? Як я помирала?!

І, щоб не кричати, рахую подумки до десяти.

І в грудях болить так, що немає сил!

- Чуєш... я би рада... я б хотіла тебе спасти...

Але ти мене, рідний, сотні років назад убив...