Він сидів, бездумно втупившись в екран телефону. Нічого не читав, ні з ким не спілкувався. Просто фіксував, як час від часу змінюються його друзі на сайті, появляються якісь новини, реклама - але погляд ні на чому не зупинявся і думки пропливали перед очима абстрактними кольоровими образами... Зненацька телефон завібрував, пролунав звук сирени... "Якось не так" - встиг подумати, і тут же почув беземоційний голос: "Увага, радіаційна небезпека! Пройдіть негайно в укриття!"

 "Невже - все?"... - проте у цій думці не було страху... Швидше - полегшення... Психіка вже просто не витримувала такого напруження, яке тривало більше 8ми місяців.

"Скільки у мене часу?" - промайнуло і десь загубилося у підсвідомості. Продовжував мовчки і нерухомо дивитися на екран телефону. Його хтось покликав, у месенджері почали появлятися повідомлення від друзів. За вікном лунали звуки машин, стривожений галас сусідів.

"Хвилина... Мабуть, минула хвилина"...

Задзвонив телефон. Номер був незнайомий. Дзвінка не чекав від нікого. Ті люди, які йому ще залишалися близькими - уже давно викреслили його зі свого життя... Правда, була одна... людина... жінка... Проте, вона вже ніколи не дізнається, що він так хотів з нею спробувати знов відчути смак життя. Бо вона жила іншим - іншими захопленнями, іншими людьми у своєму житті. Машинально взяв телефон у руки... 

"Слухаю" - сказав безбарвно.

Телефон доніс до нього стривожені слова, які відмовлялася опрацьовувати свідомість... "Ти знаєш, ти чув? Невже все? Скільки нам залишилося часу? Можна, я прийду до тебе? Та яка різниця, чи можна! Я вже йду! Я зараз буду! Я не хочу одна... І не хочу, щоб ти один... Нема смислу тепер мовчати"... І тремтячий голос зірвався на ридання... Телефон випав йому з руки і продовжував плакати. А він сидів нерухомо...

"Ще хвилина" - подумав...

І зненацька його охопила паніка! Вона подзвонила! Вона іде до нього! Але чи встигне?! А він - не встиг... Придумав собі щось... Придумав її інше життя. Навіть в такий час, в ці останні хвилини, не подумав їй подзвонити! Рвучко піднявся, окинув поглядом кімнату. Безлад... Вже й не пригадає, коли востаннє прибирав. Одяг на кріслі, під кріслом, пилюка на столі, на ліжку - гора ковдр, покривал, подушок, бо щось йому було так холодно, не міг зігрітися. Хаотично почав хапати все, що траплялося під руку і шукати йому місце - одні речі полетіли у шафу, інші - у пралку, рукавом змахнув порохи зі стола, застелив ліжко...

"Вже пройшло десь 5 хвилин" - рахувала підсвідомість. Вибіг надвір. Поряд домівки цвіли хризантеми - жовтогарячі, малинові, рожеві, білі... Похапцем зривав їх, притуляв до обличчя, вдихав гірко-терпкий аромат... Забіг на кухню, схопив літрову банку, набрав води у неї, поставив на столі букет. Набрав води у чайник - чи встигне зробити каву?

"Ще хвилина! Де ж вона?!"

Скрипнули двері. Зірвався назустріч. Вона стояла на порозі і сльози струмками стікали по щоках. "Заходь! Ти чого плачеш? Каву будеш?" - посадив її за стіл. Пам'ятав, що любить розчинну каву, бо десь, колись, перетиналися вже їхні дороги. Залив пахучі гранули окропом і аромат заповнив домівку, так тепло і по домашньому, що захотілося розтягнути цю мить у вічність...

Вона підвелася і підійшла до нього. Обняла його зі спини. Він поставив чайник і обернувся до неї. Якісь трохи злякані погляди перетнулися... Вона простягнула свою долоню до його обличчя і прошептала: "Доторкнутися - і померти"... Яскравий спалах осліпив його і він навіть не встиг подумати - це щастя чи смерть...