І я, нещасна, одягнута не по погоді…
Як стукіт серця – удари глини…
Чужі всі люди біля могили…
Сховайся, сонце, чому ти вийшло?
Замовкни, ворон, в лютневій тиші!
Ідіть всі звідси, чому тут стали?
Чому від мене мій світ забрали?!
Дайте кричати – при вас не можу!
І не шепчіть – на безумну схожа!
Вам не збагнути моєї рани!
І не кидайте в неї снігами!
Мене залиште одну ридати –
Не можу, татку, тебе віддати
Землі холодній, брудній, з снігами!
Невже ти жити будеш тут, в ямі?!
Не вірю цьому, це сон поганий!
Любов пропаде в цій брудній ямі!
Шепчуться люди, і ворон кряче,
І все, як завжди, здається, наче…
Лиш моє серце так опустіло,
Що вже ніяке тепло не гріло…
Роки минають, і я минаю…
Протяги віють, душа страждає…
Немає коментарів:
Дописати коментар