Вона любила чути. Про любов. Про безсонні від мук, а чи пристрасті, ночі. Про політ мрій та розбите на друзки серце.
    Вона любила бачити. Щастя та розпач. Тремтячі вії, на яких повисла сльоза. Гримасу страждань та стиснуті від безсилля кулаки.
    Вона вміла відчувати. Як її ненавидять і водночас кохають. Жар в животі та холод в серці. Як хтось вночі на неї молиться, і як хтось проклинає.
    А ще – вона вміла визначати. Безпомилково, з першого погляду. Хто буде її болем. Її холодом. Її вогнем. Її шаленством вночі і байдужістю вдень. Її рабом і її господарем.
    Вона вміла йти. З високо піднятою головою та прямою спиною. На високій шпильці, плавно похитуючи стегнами. Або бігти – злякано, дрібними кроками, зігнувшись, щоб стати непомітною, щоб ніхто не кинув глузливе: «Ага, ти здалася!»
    О, ні! Здаватися вона не вміла! Вона просто тимчасово відступала. Щоб набрати розгін. І застрибнути на вищий рівень. А на тому рівні:
    Вона вміла слухати і говорити. Про любов.
    Вона вміла бачити і показувати. Свою радість, усмішку. Свою силу.
    Вона любила відчувати. Свою владу.
    А ще – навчилася визначати. Що їй краще обминути…
    Вона навчилася йти. Назустріч тому, хто її кохає. А потім… Бігти… Злякано, дрібними кроками. Від себе…
    Бо так і не навчилася віддавати. Себе… Тобі…