Згадки виникають якось так дивно і несподівано; не зрозуміло, чому саме ця згадка саме в ось цей момент виринула з глибини прожитих років і потягнула за собою п'ятий-десятий чимось схожий епізод...
От іду сьогодні зранку на роботу. Раптом перед моїм внутрішнім зором - я маленька, мені десь 4-5 рочків. Літо. Бабуся чудом купила гарненькі чорні лакові мештики (себто, туфельки) і усіма силами намагається насунути їх на мої ніжки. Але я вже переросла ту красу і ніяк не хочу в неї поміщатися! Та хто пам'ятає мою бабцю, той знає, що просто так вона не здається і її мета повинна бути досягнута! Тому, не зважаючи на моє голосіння "мале, тисне, болить, не хочу"! - мештики там, де й запланувала бабця, на моїх ніжках... Один день, другий... Я ходжу в них, ніби по лезу бритви, кожен крок ніби ламає всі мої кісточки, але я боюся відмовитися від такої дорогої речі (хоча абсолютно не розумію її ціни), а насправді - просто боюся бабці....
І напливає наступна згадка, хоча ще не вщух біль від попередньої... Я учениця. 7-8 клас. Ну ніби вже трохи дівка))) Зима. Треба купити чобітки. Їдемо з татом у Яремче. Якесь все таке однакове, нічого гарного нема... Байдуже переглядаю вітрини зі взуттям. Чисто випадково мій погляд зачепився за оранжево-коричневу пару, зверху з білим хутром. Гострі носики, біла підошва. Не є вони гарні! Просто - інші. Тому й звернула увагу. Та хто пам'ятає мого тата, той знає, що він для мене Місяць з неба дістав би! Тому він рішуче каже: міряй! Без жодного ентузіазму натягую ті дивні чоботи. Таке... Ще й незручні! Каблук якось їде взад... А як побачила ціну - половина татової зарплати! Що?! 70 карбованців - за отаке?! Ні, тату, не хочу, вони не гарні, та ще й такі дорогі! Але тато не вірить, що мені це чудо може не подобатися! Тому - клацає ящик каси і у моїх руках - біла велика коробка! А що далі? А далі - я добрих 3 зими відходила у тих незручних і не любих мені чоботях! Як я могла відмовитися? Вони ж такі дорогі! Тато віддав за них пів зарплати.... І я ходила, ламаючи себе, користуючись річчю, яка не подобалася... Боліло... Але вже не ніжки, а десь в душі...
Та яка ж та дорога на роботу довга! Ще один спогад виринув, але він вже викликав усмішку. Я студентка, ура! Перший місяць навчання, перша стипендія! карбованців! Та то ж цілий капітал! Самі лиш порахуйте: булочка - 4 копійки, сеанс у кіно - 10 копійок, морозиво - 20 копійок! Можна цілий місяць жити й не тужити! Але потягнула мене подружка у новий ЦУМ. А там - очі розбігаються! Одяг, взуття, біжутерія, косметика - ну де я у Яремчі таке бачила! Це тобі не будь-що, а Львів! 60 карбованців раптом здалися чимось таким дрібним і мізерним Особливо, коли я побачила Витвір Мистецтва, найкращу річ за все мною бачене у своїх 17,5 років! Чорні туфельки! На акуратній низенькій шпильочці, з чорним лаковим бантиком на пальцях. А ціна? Та просто "смішна" для студентки-першокурсниці, дівчинки з села, яка тільки почала знайомитися з великим містом! 55 карбованців! Ну, що? Ще ж крб залишиться! А там вже якось буде) І я щасливо відходила декілька весняно-осінніх студентських сезонів у легесеньких, красивих, зручних, улюблених, вибраних мною - туфельках!
Я майже прийшла на роботу. І після цих всіх згадок ще встигла зробити висновок.
Ніколи
Нізащо
Не бери на себе те, що тобі
Не любе
Незручне
Болюче!
Бо воно калічить не стільки твоє тіло (хто знає мене, той розуміє, що я маю на увазі свої здеформовані ще у дитинстві ступні), а й душу! Бо ти привикаєш жити в догоду комусь іншому, ламаючи себе. Бо для тебе не важливий твій власний комфорт, а ти думаєш, як би не завдати болю іншому. Завжди вибирай себе! Навчися говорити "я хочу" і "я не хочу". І нехай ти будеш диваком, якого ніхто не розуміє, але якщо тобі добре так - то будь ним! І усміхайся кожному дню, як би важко не було! Бо все одно ніхто не зрозуміє твій біль...