Баба Шура… та яка то баба, їй ще й 45 нема… ну, це не важливо… Баба – то вона і є баба; та, що має внуків. А має їх вона аж троє. Бог дав… Дав бог невістку… На її голову… Скільки проплакала! Але ні, ниньки вона навіть радіє, що так все склалося! Онде сусідка голосить, попід хату – сотні людей: старі, вояки у формах, з карабінами, зараз як пальнуть! Діти зі школи, вчительки з квітами – де лиш набрали тих живих, хоч і багно повсюди, але зима, середина січня… Там всі плачі, а її хоч болить, але тішиться! Живий її Василько, живий! І буде жити! А не як он сусідки Параски Миколка… не встане вже… зігниє молодим у 23 роки…
Хто лиш міг знати, що так складеться у житті… Взяла з шафи альбом сина, як школу закінчив. Літо 2021.. Які всі тут файні, усміхнені, і її дитинка, Василько солодкий – такий наївний дитячий погляд голубих оченят! Усміхається, радіє – вже позаду ті шкільні науки, до яких душа йому не лежала! Попереду – щасливе життя!
А Василько не такий вже й цяця був, як мамка собі думала! Не раз пробував і самогоночки, і травичкою навіть пару раз затягнувся… Ганяв на мотоциклі, шукав пригод, та які пригоди у селі на 30 хат.
Ні, на 31 – там у тій, тридцять першій, жила самотньо вдова Любка. Файна була, але мала двійко діток, то й жила самотньо, бо кому треба чужі роти годувати. Хоча дуже файна! І молоденька, третій рік після школи. Зразу й заміж вискочила за парубка з сусіднього села. Де лише знайшла його? У селі – ні клубів, ні танців. Та й до року близняток народила, двох пацанчиків. Татусь великого сімейства у Чехію на заробітки подався, бо якось жити треба… А за декілька місяців Любка кричала і ридала на все село – загинув її коханий! Щось десь там впало на нього, чи що – ніхто не знав, Любка не говорила, лише кричала як божевільна і волосся виривала… З тих пір сиділа самотиною у своїй хаті, нікуди не виходила. Говорила її мама між людьми, що «поїхала» її дитина… Може, так і було, бо то біда страшна, зійшлися вони з великої любові, всюди разом ходили, дуже пара гарна була!
Випускний вдався! Всі дружно їли-пили-танцювали, а над світанок пішли сонце зустрічати. Якраз туди, де та тридцять перша хата. Василько відстав від компанії, йшов помаленьку один, вдихав запах ранкового села. Глянув на відокремлену хатину і в грудях заколотилося! У ранкових сутінках чітко побачив жіночу струнку фігуру. Стояла біля стодоли з сіном, дивилася у бік сходу, піднявши руки над головою. З одягу мала на собі лише довге волосся, нижче талії. Йой, та це була якраз та пригода, про яку мріяв сотні раз Василько! Рвонув через огорожу до дівчини. «Лю..» А вона повернулася до нього, рвучко обняла… Світ пропав… Пахло сіно… «Лю…» - шептав, і сам не знав, чи то її ім’я шепоче, чи каже, що любить…
Схід сонця виглядав дуже цікаво з вершини, де вони на сіні примостилися і виглядали між дошки стодоли… І захід, до речі, теж… Любчина мама ходила по подвір’ї, кликала свою дитину, а Любка тихенько хіхікала Василькові у плече. Їм взагалі було не цікаво, що робиться у селі!
Прийшов на другий день додому. «Ма, нічо не питай!» Спрагло пив великими ковтками з кухля воду, залишки її вилив собі на голову, витерся сорочкою і пішов спати.
З тих пір пропадав усі ночі… Шура тихенько зітхала… Не казав, куди йде, та й ніхто і не вислідив і не знав.
Наближалося 1 вересня. Пані Олександра готувала святковий одяг, зошити та ручки. Все життя вона віддала дітям і школі, де працювала вже більше 20ти років. Раптом загавкав Бровко. Виглянула у вікно і застигла. До неї йшла … Любця! Та, яку більше року ніхто й не бачив. Одягнула привітну усмішку і вийшла назустріч. «Любочко!» Далі не договорила. Таки дійсно був божевільний погляд у тої нещасної!
- Чуєте, бабо! Ги-ги-ги.. Знаєте, а ви будете скоро баба. Баба Шура – файно, правда?
Мороз зародився між лопатками і поповз вниз. Ноги ніби пропали… Що говорить ця божевільна?!
- Я Василька до себе заберу, ви не бійтеся. А ви будете до нас у гості приходити. В кінці лютого будете внука бавити. Прийдете?
- Дитино… якого внука? Що ти говориш, мила моя?...
- Вашого! Нашого з Васильком. Та що ви така тупа, хоч і вчителька!
І пішла, повільно вихиляючи стегнами в боки.
Баба Шура… Баба? Пані Олександра… Впала на ліжко і заревіла! Лиш не такої долі вона хотіла своїй єдиній дитині!
Але що мала робити… Така доля… Прийняла неминуче. Відпустила свою єдину дитинку у тридцять першу хату…
До неї не приходили. І вона до них не йшла. Уроки, конспекти – шукала собі виправдання. А насправді… Просто шалено боялася туди йти! Боялася Любчиних очей, її несамовитого «ги-ги-ги». Боялася Любчиних діточок, які їй були чужі і вона й не думала їм ставати бабою! Василько, правда, дзвонив до неї: «Ма, як ти? У мене все добре, і у нас все добре». І вона теж сухо відповідала, що у неї все добре…
Минула осінь, минув Новий рік, закінчилися зимові канікули. І вже й своїх 43 скромно з колегою-вчителькою відсвяткувала. Молодята вітати не прийшли – Любці важко було з величезним пузом йти слизькою дорогою від своєї тридцять першої хати до села…
23 лютого, середа… Мала аж 7 уроків. Прийшла з роботи, а навкруг хати – чорно! Тисячі ворон! Вкрили землю галасливим килимом. «Йой, то на шось недобре!» - майнула думка. Вперше за весь час сама до Василька подзвонила – діточки, як ви? А Василько, розгублено:
- Мамо, я не знаю… Любка нині приказала всі наші речі скласти у 3 великі валізи. І свої, і мої, і дитячі… Не розумію, що з нею… Вона дивна… І була дивна, а зараз мені просто страшно!
- Нічого, дитино, то нічого. Їй же народжувати скоро, а у вагітних свої причуди. Все добре буде.
Заспокоювала сина, а в душі все тремтіло…
… А ранком була війна…
Село метушилося, кричало і плакало! Пані Олександра полетіла на край села. Василько і Любка стояли одягнуті, поряд – діточки Любки, теж одягнуті, і 3 великі валізи. Чекали таксі…
Приїхала машина, всі обнялися… І вони поїхали… Поїхали її діточки! Куди?! Бабо Шуро, куди ти їх відпустила?! Бабо? Ні, ні, ще не баба! Най би вже була та Любка, я би вже й приходила до них, і з дітьми їй помагала, най би мене кликали «Бабо Шуро», най би! Лиш би були тут!!! І голосила-ридала, як за покійником… І все село голосило-ридало, кожен – за чимось своїм… Потім – заціпеніло… Потім – підняло голову і почало боротися!
31 хата… 29 хлопців у недільний ранок, після Служби Божої, сіли у машину і поїхали на війну… З кожної хати – і хлопчина у 19, і дід Микола у 60-ть… Від неї – теж Василько поїхав. Лиш не на війну. У нього – своя війна. Він має захистити дружину, двох її діток і дочекатися свою принцесу (казав, що буде дівчинка).
Майже рік минув… У Василька дівчинка народилася, Мирославою назвали. Десь вони у Польщі, добрі люди прийняли втікачів від війни. Василько розривається, щоб захистити своїх чотирьох рідних людей, щоб їх нагодувати, одягнути. Любка остаточно після всього «поїхала». Має офіційний діагноз. І він – не ухилянт, а батько трьох дітей і жінки-інваліда чоловік, а вона без нього – ніяк! Раз у ванну окропу напустила, добре, що він встиг в останній момент, а то би зварила Миросиночку його… Йому пельменів заморожених насипала – їж, Андрійку! «Ау, Любко, я – не Андрійко»! «Андрійко, ти мій Андрійко, бачиш, я до тебе приїхала, я знайшла тебе»! Що робити? Нема вже сил!
Баба Шура дивилася у вікно, на брудний сніг. На своїх колег по роботі, які кидали живі квіти під ноги, на дорогу, якою в останню путь несли її учня, колишнього відмінника, Миколку. Вона не могла піти. Бо лиш її дитина поїхала з села, втекла від війни! А Миколка – це вже п’ятий… П’ятий з 29-ти, які поїхали на війну 27 лютого… Ще й року не минуло, а вже – п’ять… Добре, добре як, що Любка світ моєму Васильку зав’язала! Зате живий! І буде жити! Не так, як…
На мокрому снігу один солдатик, який ніс труну, посковзнувся і ледь не впав… Труна загрозливо перехилилася… Баба Шура тихенько зойкнула! Якийсь чоловік підхопив солдатика під руку і підставив своє плече під труну. І твердо йшов, припечатуючи мокрий сніг. Ступав по червоних, жовтих, рожевих трояндах, ламав їхні ніжні пелюстки, йшов вперед рішуче і непохитно. Позаду голосило все село, від малого до старого. Лише вона, баба Шура, сиділа і дивилася у вікно… Але раптом якась сила зірвала її з крісла, схопила вона куртку і шапку, на ходу одягаючись, вилетіла в двері! Прямо до того чоловіка, який став пліч-о-пліч з бойовими побратимами Миколки. Зробила декілька швидких кроків і завмерла. Обабіч дороги стояла якась жінка, тримала на руках дитину, а ще двійко діток переминалися з ноги на ногу поряд. І гора сумок!
- Людоньки!!! Любонько! – закричала пані Олександра.
- Ги-ги-ги, ги-ги-ги! – різав слух шалений регіт, який ставав все тихішим і тихішим.
Ногам стало так тепло… А тілу – добре і спокійно, як у раю…
- Бабо Шуро, бабо Шуро, - звідкись доносилося… - Війна закінчилася, - зафіксувала свідомість, яка розсипалася на мільярди дрібнесеньких осколків… - Її війна закінчилася, чуєш, Васильку….
Немає коментарів:
Дописати коментар