Помий мені вікна…

Звично відкрила зранку спочатку фейсбук, а потім – очі… І зразу, звідки не візьмись – якесь оголошення… «Олег, 42. Візьму заміж ту, котра мені у Чистий четвер помиє вікна». І фото сільського цегляного будиночка.
Ха! Заміж я не збиралася! І навіть якби той, хто здавна живе в моєму серці, мене туди покликав – я б не погодилася.
А це оголошення було якесь дивне на фоні звичних новин, фотографій та поширень моїх друзів. Невідомо, звідки і чого воно появилося на моїй сторінці. Зачепило! Тим більше, під ним вже було близько 300 коментарів, деякі навіть з номерами телефону та фото! Ото жіночки заміж хочуть! Чого вони доброго надіються знайти за тим «між»… Тим більше, отак, віртуально, шукати супутника життя – якийсь абсурд!
Але ж я, як кажуть, «за любий кіпіш, лиш не бийте»! Тому набрала: «Чоловіче, гарний жарт, але ж 1ше квітня давно минуло!» – і – Відправити. Написала – забула. То робота, то – домашні справи, тай день минув. А перед сном – зайти в інет – та це ж святе діло! Комусь доброї ночі побажати; когось спитати, як день пройшов; ще когось – підтримати; а з деким – просто безтурботно жартувати, згадувати минуле та мріяти про майбутнє.
О, як багато сповіщень та повідомлень! Цікаво, що мені сповіщають? «Олегу сподобалось Ваше фото», «Олег прокоментував Ваш допис», «Олег пропонує дружити»… Ого, та невже моя доля мене шукає?))) А в повідомленнях – також Олег та Олег… Короткі повідомлення, на рядочок. Але багато! Дивлюся знизу вверх. І, чим більше читаю, тим більше очі на лоба!
- Які ще жарти?
- Як я буду святкувати з брудними вікнами?
- Я Вам не «чоловіче», я Олег!
- І попрошу на «Ви»!
- Ми разом телят не пасли!
- Ось мій номер, подзвоніть!
Оце то так!!! Чоловіче, ти б мені реально таке сказав, то не те, що б телят пас, а ти би за ними гній чистив! Але вирішую відповісти у своєму стилі:
- Манікюр дорогий, як же його псувати на чужі вікна!
Миттєва відповідь:
- Скільки? 300 гривень, 500? Пишіть номер картки!
Мене починає корчити від сміху. Ну та чому б не посміятися, сміх – це здоров’я!
- Чоловіче, а не простіше викликати «дружину на годину», чим заради вікон одружуватися на все життя?
- Я у Вас поради не просив!
Якийсь неадекват… Пишу:
- Добре, вибачте, добраніч.
І переходжу до спілкування зі знайомими та приємними мені людьми. Але, от же ж кажуть: «Не чіпай г…но, не буде смердіти»! Зачепила на свою голову!
- Я Вам написав свій номер!
- Ви Повинні мені подзвонити!
- Я не Дозволю з собою так поступати!
- Б…дь, я Вам не пацан!
Ігнорую…
Починаються дзвінки в месенжер. Та дістало вже! Скільки можна, на годиннику майже 1 година ночі!
І ще одне повідомлення:
- Будь ласка, не ігноруйте мене. Мені треба з Вами поговорити! Мені погано… Будь ласка!
Що мене вразило? Повторення «будь ласка» чи те, що погано? Ех, я мать Тереза! Ну не можу бачити, чути, знати, відчувати, як хтось страждає! Хочеться заспокоїти ту людину, пригорнути, вселити віру у краще… Материнський інстинкт чи що… Ок, відповім.
Дзвінок – прийняти. Чекайте, я одна така? Вважаю, що спочатку здалось би привітатися! Тим більше – чоловіку, який так настійливо хоче поговорити зі мною серед ночі. Але ти, дурна, так собі вважай, а у сильних цього світу – інші правила! У трубці – знервований, неприємний голос… Закрию очі, чи то, вірніше, вуха, на «тіпа», «карочє», «вопшєм» - хто без гріха, і в самої мова не ідеальна.
Але інтонація, темп роз…., а, ні, не розмови, а монологу – шкребуть моїми довгими наманікюреними нігтями не те, що слух, а взагалі викликають фізичний біль у кожній клітинці мого тіла… І нема як вклинитися, щоб хоч щось сказати… Потік скарг на маму, тата, колишню, клієнтів, на якусь жінку, яка йому в бампер в’їхала – десятки, сотні, тисячі байт непотрібної мені інформації… Появляється розуміння того, що в цієї людини «не всі вдома»… Остання крапля, адресована мені:
- Хто ти? Ти думаєш, твої 3 дипломи характеризують тебе як мудру людину? Та ти взагалі нічого не знаєш!
Е, соррі, на таке я не підписувалася! Підвищеним тоном перебиваю його:
- А Ти Хто такий?! Що ти знаєш про моє життя? Про те, що я вмію і знаю, щоб мені таке говорити? Я слухала тебе годину! Вибач, я тобі не психоаналітик, щоб розбиратися у твоїх душевних ранах і їх лікувати!
І якимось далеким фоном під потоком своїх знервованих слів чую тихе і майже ніжне: «Олесю… Олесю…»
Заборонений прийом! Лиш тато мені так говорив!
…Замовкаю…
- Чуєш… Не відкидай мене зі свого життя! Давай зустрінемося! Будь ласка, Олесю…
Абсурд, абсурд, тисячу раз абсурд! Та в його профілі навіть жодного фото нема! Друзів – менше 100. Очевидно – хтось розважається.
Але цей карантин… Я так давно нікуди не їздила! Зрештою, не так просто мене заставити помити вікна. Тож «заміж» мені точно не загрожує.
- Куди, коли?
Отримую інформацію. О’кей, до зустрічі.
… Я йду містом. Маю ще десь 20 хвилин у запасі. Розглядаюся по сторонах. Запах оновлень геть чисто заглушив минуле, яким я ніколи не могла надихатися, коли проходила повз старі під’їзди, милувалася ліпниною на стінах, балконах сірих будинків… Все не так, сірого майже немає… Лиш пам’ятник здіймається хвилею у синь неба. Поряд з ним – люди такі малі, дрібні, не значимі… Хоч ще й зашвидко, але починаю шукати поглядом чоловіка у сірому костюмі і чорному капелюсі. І раптом весь світ закриває від мене усмішка на всіх 32 і сірі очі. Ще не зовсім розумію і вірю… Але ніби хтось відмотав 20 років назад… Олег? Олег! Той самий Олег, який… З яким… Блін! Ну і історія! То він? Він мені писав в інеті і лайкав фото? Він же мене впізнав! І весь час знав, з ким говорить… Але – що з ним? Чому він такий озлоблений, знервований? Де поділися його милі, наївні підкати до жіночок з курсу? Йому тоді було 22, мені – 29. Підкати були наївні і милі до тих пір, поки на випускному хлопець собі добряче не жахнув і почав проявляти настирливість. Навіть те, що заміжня і маю сина – його не зупиняло. Тоді я, ні про що не думаючи, лиш щоб просто відчепився, ляпнула йому, що у мене СНІД! Як корова язиком Олежика злизала! А я собі інколи з усмішкою згадувала той випускний.
Час його майже не змінив. Лиш трохи морщин біля очей. Усміхається, простягає назустріч руки… Чомусь відсторонюю його обійми і сухо кажу:
- Добрий день.
- Олесю, ти мене не впізнала?! – здивовано…
- Впізнала. І що?
- Ідемо до машини. Їдемо до мене, вікна будеш мити.
- Ти жартуєш? Я з дороги, які вікна? І, зрештою, - протягую йому руки з новим манікюром.
- Скільки?
- Що – скільки? – розгублено дивлюся у його колючі очі, де нема вже ні краплі сміху.
- Скільки коштують твої послуги? – звучить скрипуче і грубо.
- Ти взагалі чого зі мною так говориш?! Я думала, зі старими друзями не так зустрічаються і не так спілкуються!
- Жінка не повинна думати!
- Всього доброго, мені це не потрібно. Такими методами ти ніколи жінку не знайдеш!
- Я твоїх порад не просив!
Розвертаюся і йду. Він різко ловить мене за руку.
- Почекай. Якщо маєш гроші, то йдемо на каву.
- Я можу і без тебе піти на каву, у мене в цьому місті десятки друзів!
- Але мені треба тобі про себе розказати. Будь ласка…
Я здаюся… Заходимо в надто дорогий заклад. Відчуваю себе незручно в одязі з дороги, поряд з ним, у елєгантському костюмі.
Приносять каву, тістечка. А він говорить… Все вперемішку… Поганий тато, мама зламала руку. Колишня не давала сина, він добився. Мав стосунки, але, «ти уявляєш, її син, якому 12 років, говорив до мене на ти! Я їй сказав – ти погана мама, ти погано виховала свого вилупка, мені ніхто не сміє тикати! Вона на мене вовчицею накинулася – не смій говорити погано про мене і мою дитину! Я вихопив ремінь зі своїх штанів і врізав їй по заду»! Я зіщулилася… Який неприємний тип! Він не помітив у моєму погляді відрази і зневаги, і продовжував розказувати свої історії…
Вже знайома історія про жінку, яка йому в бампер стукнулася. «Я їй кажу: баба за рулем – мавпа з гранатою. Вона мені: я викликаю свого чоловіка! Я їй: викликай, я ще і йому морду наб’ю, як він таку сліпу і криворуку за руль посадив! Ну, приїхав її хахаль, чмо таке, щось до мене рипнувся, чого, тіпа, мою жінку оскарбляєш? Я йому – в рило! Обоє заглохли. Я кажу: з вас 200 баксів на ремонт і їдьте звідси, бо ми рухові заважаємо. Дали, я ж юрист, закони знаю»!
… Кава остигала… Я до неї і не торкнулася… Він залпом перехилив своє горнятко, витер губи рукавом дорогого костюма… І продовжував свої історії…
Але для мене звук його голосу перетворився у монотонний скрип. Так скрипить старе дерево, коли сильний вітер…
Сфокусувала свій погляд на його роті, бо біля нього знов появилося горнятко… З моєю кавою! Та пий, ради бога!
- Ти знаєш, Хто я? Як ти думаєш, Хто я? Хто такий Олег? Алкоголік? Псіх? Ні, я не псіх, у мене мій хресний психіатр. Я його питаю: нанашку, я псіх? Він каже: ні, Олег, ти не псіх, ти здоровий. А я здоровий? Як ти думаєш, я здоровий?
Мені стає дуже страшно… Я хочу піти, але не знаю, як це зробити… Сиджу нерухомо, навіть дихати боюся… Сповідь триває…
- Я не хотів жити… Я вени різав. Б…дь, старий побачив. Крики, галас, метушня, люди в білому… Психоаналітик – 6 тисяч гривень За Годину! Але баба класна! Я ходив! Лежав на кушетці, плакав, матюкався. Б…дь, 6 тисяч за годину! Шкода… Але я її хотів вдути. Зад мала шикарний. Ходив до неї, як теля за пипкою. Вона поняла, каже: Олеже, ми більше не можемо проводити сеанси, бо я у Вас викликаю сексуальний потяг! От сучка! Руку через неї надірвав… Ну, ти поняла? – і вульгарний жест…
Боже, що я тут роблю?! Кидаю погляд на годинник…
- То що, їдемо до мене? Бо мене рука вже болить, - і його нога під столом нагло розсуває мої ноги.
Я хочу вибухнути істерикою, криком, але ця багата розкіш і тишина навкруг давлять, заважають бути собою. І ще внутрішній голос, який шепче: з ним так не можна! Беру себе в руки і спокійним голосом кажу:
- Олег, я була рада з тобою зустрітися, але в мене за 2 години автобус.
Офіціянт приносить рахунок. Навіть не глянувши, Олег підсуває його мені… Круто покавували! 2 кави та 2 тістечка – майже 500 гривень! Мовчки витягую купюру…
Встаємо… Виходимо…
- Подзвониш мені? – заглядає в очі…
В моїй голові – тисячі слів! «Ти дебіл, високомірне чмо, егоїст, невихована істота, самець, дурень просто»! Але я мовчу…
До очей підступають сльози… Як не дивно, він це помітив…
- Ей, ти що? 500 гривень шкода? Я віддам потім, пізніше… Просто мені ще бракує 200 тисяч до мільйона… Зберу – поверну, обіцяю!
- Та пішов ти!!! – у цьому вигуку було Все!
І він зрозумів… Пішов… Я стояла і дивилася на найкраще у світі місто… На людей, будинки… Пам’ятник … Десь далеко дзенькнув трамвай… Вітер приніс передзвін церковного передвеликоднього дзвону… А у вухах громом лунало його тихе «Олесю… Олесю…» Мене заболів його біль… і свій… Боженьку, зціли всіх, кого болить! І душі зціли, і тіла…І щастя дай всім, хто просить… Поможи йому, Боже! А мене… Прости… За мій гнів… Бо – хто я, щоб гніватися на Твоє творіння…
03.05.2021