Ти був найкращим чоловіком у моєму житті!
Найвродливішим – дивилася на інших і не розуміла, як можна любити таких некрасивих…
Найрозумнішим – ти знав про все і щедро ділився своїми знаннями.
Найдобрішим – тепло світилося у твоїх сірих очах і дарувало мені безмежне щастя!
А ще – ти все міг і все вмів. В тебе виходив найсмачніший чай, і навіть «Кілька в томаті» викликала у мене солодкий стогін задоволення, коли ти мене нею годував. Пришити ґудзик чи почистити моє взуття – ти це робив за лічені хвилини і я бачила, що тобі подобається це робити для мене, викликає радість.
Я так тебе любила!
Та одне засмучувало – я не могла зрозуміти, чому не любиш ти! Високу, красиву жінку. Завжди доглянуту, з хмаркою білого пухнастого волосся, акуратними, доглянутими руками, яскравими губами. Вона ходила, як королева – з прямою спиною і високо піднятою головою. Навіть спортивний костюм не псував її пишного тіла, збільшуючи об’єми у потрібних місцях та приховуючи незначні недоліки в інших. А ти не любив, і все! Був поряд з нею і залишався одиноким… Інколи я наважувалася і питала – чому ти не любиш? На що чула сумну відповідь – колись все зрозумієш… І моє серце розривалося від болю…
Тобі було за 40. Одного вечора жінка пішла… З важким стогоном болю і полегшення. Назавжди… Ти вперше в житті плакав… Як дитина, гарячими сльозами. А до ранку повністю посивів…
Значить, любив?
А я так шкодую, що не встигла розказати тобі про свою любов!