Б’ються дзеркала на дрібні кусочки,
Це від мене доля утікати хоче…
У порожніх рамах щезло відбиття,
Розбилося люстро – тріскає життя…
Дзеркало складала – порізала пальці,
Від різкого болю потемніло вранці.
У крові те місце, де дзеркало впало,
А від життя попіл вітром роздувало.
Не піду у даль я більше за невістку,
Де мене смоктали, як собаки кістку!
Не хочу я більше осколки ліпити,
Краще сиротою у голоді жити.
Бо земелька рідна росами напоїть,
А час помаленьку всі рани загоїть.
Дзеркало ніколи вже не розіб’ється!Хто хоч раз попікся – більш не обпечеться!
