Це – зрада: віддавати своє тіло
Полону рук, душа яких байдужа. Це – гріх: бути самій і образ твій
Уявою своєю малювати поруч,
І цілувати губи, що слова кохання
Ніколи ще нікому не шептали.
Всевишній бачить наші чорні душі,
І заборонене кохання
Не впустить він до раю.
І гниль душі мене саму лякає,
Хоч я не осягнула ще всю правду.
Це каяття – немов розп’яття…
Одна у темноті до неба піднімаю руки.
Ти, що над нами, бачиш гріх мій, мою зраду,
Тому не витираєш сліз гарячих.
Вони, правдиві, очищають…
2004
Немає коментарів:
Дописати коментар